Читать «Навіжені в Мексиці» онлайн - страница 132
Максим Кідрук
Рідна земля невідь-чому подіяла на Тьомика вкрай негативно, і його настрій ще більше погіршився. Коли мій напарник врешті зволив заговорити, то зробив таку заяву, від якої в мене просто відібрало мову:
— Я, мабуть, застудив собі нирки. І це все через
— Що-о?
— Якби ти не ліз не в свої справи і не виламував двері в літаку, все обійшлося б…
Він навіть не захотів їхати в одному таксі зі мною. На прощання, уже сідаючи в машину, Тьомик ображено кинув мені:
— Не забувай, ти все ще винен мені дванадцять тисяч доларів.
Я змовчав, а він хряснув дверцятами і поїхав. Однозначно: тривале перебування у Мексиці шкодить здоров’ю нормальних людей.
По дорозі додому я раз за разом прокручував у голові те, що сталося після приземлення в Мадриді. Насправді ми не посварилися. Ми ж ніколи не сваримось. Просто так склались обставини. Я знав, що Тьомик незабаром відійде, відновиться і ми обов’язково помиримось. От тільки я не збирався першим йти назустріч. А що, може, ви зробили б перший крок, маючи за плечима боргу на дванадцять кусків зелені? Отож-то…
…Відтоді ми з Тьомиком не бачилися кілька місяців.
Я влаштувався офіціантом в одному з солідних ресторанів Києва і зажив більш-менш добропорядним життям. Спогади про невдачі та негаразди, які випали на нашу долю в Мексиці, з часом згладилися, і невдовзі я почав розглядати мексиканську авантюру не як фіаско, а як сукупність невикористаних можливостей, які не використалися через вплив цілком конкретних і об’єктивних несприятливих обставин.
Що робив увесь цей час мій друзяка, я й гадки не маю. Найбільш імовірно, що просто байдикував, адже працювати йому тепер уже було не треба.
Та ось одного весняного вечора, десь всередині травня, коли всі дерева в Києві, наче по команді, починають масово обростати листочками, у мене в квартирі задзвонив телефон. Ця, здавалося б, нікчемна подія ледь не призвела до моєї ґвалтовної кончини шляхом розриву серця. Річ у тім, що мені ніхто не дзвонив на домашній телефон от уже років з три і… я просто забув, що він у мене є. Тож, коли та клята машинерія (котру невідомо чому досі не відключили за борги) задеренчала у мене під ліжком, я замалим не віддав Богові душу.
Кілька секунд я вагався, але згодом зрозумів, що телефонувати може лише одна людина.
— Алло.
І я не помилився.
— Це я, чувак.
— О, привіт! Ти так несподівано, — насправді я зовсім не був здивований.
— Привіт! Як справи?
— Та потихеньку. Оце щойно згадав, що в мене вдома, виявляється, є стаціонарний телефон.
— Ну от, бачиш, як все класно…
Ми обмінялися стандартними зауваженнями стосовно погоди і останніх новин, після чого Тьомик перейшов до головного.
— Я переїхав на нову квартиру. Ти б, може, прийшов на новосілля чи шо…
Я замовк, вдаючи, що набурмосився.
— Та годі тобі, чувак! Ми ж стільки не бачились. Нікого, крім тебе, більше не буде. Посидимо, пивка подудлимо… Як у старі добрі часи!
— Ну добре, Тьомо, — погодився я і вже збирався класти слухавку, коли Тьомик знов озвався до мене:
— Максе…
— Що?
— Знаєш, Мексика — то було круто!
І ми майже одночасно мрійливо зітхнули…
