Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 60
Ірина Вільде
Мені стало якось прикро від тих слів.
— То ти мене вважаєш, колего, за першу-ліпшу з вулиці? — сказала я і відразу ж таки пошкодувала. Чого, власне, я ображаюсь? Хіба не здибав він мене, бездомну, на вулиці? Хіба для того фабриканта я не буду першою-ліпшою? — А які там умови? Скільки місячно?
— Сімдесят злотих.
— Сімдесят злотих? — скрикнула я.
— По-твоєму, багато чи мало? — не розумів Василь.
— Для мене багато, бо я ще ніколи не розпоряджалася такою сумою.
— Поживеш з місяць у Львові і переконаєшся, що це дуже мало.
Фабрикант дитячих іграшок пан Хруцький зустрів мене примруженим оком. Здавалося, що він розглядає мене, як річ, а не як людину:
— Шістдесят злотих, каса хворих — і баста.
— Шістдесят? А я думала, що…
— А ви думали, що сімдесят? За сімдесят злотих, прошу я вас, я можу мати мужчину. Чи не так, пане… той… Чорний? — звернувся він до мого товариша.
Василь закрутився в'юном, і улеслива, покірна, хочеться сказати, собача усмішка з'явилася на його обличчі:
— Цілком певно, що так, пане шефе.
Ні, ні. Я грубо помилилася, думаючи, що Василь — той самий, яким колись був. Від давнього Василя лишилося тільки смішне «слово честі». Василя, товариша юнацьких років, побратима, більше не було. Мої очі бачили тепер тільки покірного, безвольного слугу пана Хруцького, що на кожне слово хазяїна має готове:
«Цілком певно, що так, пане шефе».
Що ж, повторилася історія з панею докторовою. Тільки за інших обставин.
Проте моє становище не дозволяло мені вибирати. Стаю на роботу до пана Хруцького.
Працюю в експедиції. Експедиція — це довга, темна, з вогкими стінами кімната, де цілий день горить електрика, бо промені сонця не доходять сюди. Моя робота полягає в тому, що до пакунків, які виходять з фабрики, я вкладаю відповідне, залежно від адресата і самого пакунка, звернення.
Справа в тому, що інтереси фабрики дитячих іграшок та дитячих речей вимагають, щоб на світі народжувалося якнайбільше дітей і щоб діти ці мали якнайуважніших батьків, які купували б ці забавки.
Наміри самі по собі благородні, ніхто проти цього заперечувати не може. Але звідки брати дітей, коли в Польщі, як чума, лютує економічна криза і народжуваність впала.
Але для пана Хруцького потрібно, щоб, незважаючи на безробіття і нужду, все-таки люди одружувались і родили дітей.
І пан Хруцький знайшов вихід: у спілці та в порозумінні з «Католицькою акцією», загрожуючи карою божою та вилученням з католицької церкви, прикриваючись добром України, він закликає українських жінок родити якнайбільше, без перерви родити дітей.
Бувало й таке, що мені мій шеф доручав комбінувати такі звернення чи заклики з фрагментів проповідей ксьондзів та статей у католицьких журналах. Ух, яка то була нестерпно гидка робота! Кидалися громи на українських дівчат за те, що вони «еманципантки» і «лібералки» і тому не хочуть виходити заміж, але ніхто не питав, за кого ті дівчата мали заміж іти.
Пекельним вогнем погрожувалося молодим подруж
