Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 59

У своїй сліпій вірі вона нагадувала мені тих матерів, які після війни, навіть одержавши повідомлення про смерть сина, все ще чекають повернення своєї дитини.

Коли минув рік, у червні я вирішила залишити село і шукати щастя у місті.

Ах, не тому я їхала, що цуралася праці в селі, не тому, що мої руки і моя голова не були потрібні там. Ні, не тому… Причиною було те, що з моєї мами почали врешті глузувати, а цього стерпіти я вже не могла. Мовляв, вивчила Марія свою паню, а тепер хоч за образи клади ту кралю. Чуєте, а може, ті її вчительські папери підроблені? Чи то таке велике діло письменній людині папери підробити? Тільки хто ж приступить до такої вченої персони?

Оце тобі, бідна мамо, нагорода за твоє найкраще бажання, за твій солоний піт, за твою зухвалу надію дати своїй дитині легкий хліб у руки!

Вирушаючи з села, я мала ясну мету: Львів. Я знала, що у великому місті швидше знайду заробіток і якийсь притулок, ніж у малому містечку. До того Львів, хоч і силоміць ополячуваний, все-таки як-не-як був центром культурного й економічного життя українців.

По дорозі до Львова, незважаючи на гірку науку життя, в моїй голові снували все-таки якісь плани щодо майбутньої роботи в цьому місті. Та коли врешті вийшла з головного вокзалу й опинилася дослівно на львівському брукові, тільки тоді я відчула і зрозуміла всю безвихідь свого становища.

Куди йти, до кого звернутися? Кому потрібні мої руки, моя охота до праці? Хто вкаже мені вільне місце? Та звідки ж візьметься те вільне місце, коли воно ще не звільнилося, а вже десятки безробітних рук тягнуться до нього.

Та цього разу, мабуть у нагороду за попередні прикрощі, доля була лагіднішою. Ще не дійшла я до головної пошти (ішла собі так, навмання, щоб тільки не стояти на місці), як зустріла… Кого? Товариша з семінарії, Василя Чорного. Зраділа, наче рідного брата побачила, а він, здається, теж був радий мені.

Почали ми розпитувати одне одного: як живеться, де працюється? Від Василя довідалась, що він працює в одного українця, фабриканта дитячих іграшок.

— Що ж ти там робиш? — спитала, бо чогось мені смішно стало, як уявила собі Василя, здоровенного хлопця, з ляльками і возиками.

— Я в експедиції, — відповів мені фахово. — Виконую замовлення, тобто висипаю товари в світ, — по давній звичці перекрутив Василь слова, і ця дрібничка відразу воскресила перед очима і наших спільних товаришів, і наше містечко, і ще когось, хто жив у ньому.

— А ти? Що з тобою?

Я розповіла, що зі мною. Втекла з села і припленталася до Львова шукати долі.

— Ти, — штовхнув мене Василь під бік, аж я трохи рівноваги не втратила (еге, він зовсім не змінився, навіть оця дика звичка давати штурханця під бік лишилася в нього). — Та це ж чудово складається, бо в нас в експедиції, власне від учора, є одне вільне місце.

Глузує він, чи що?

— Не віриш? Слово честі, правда. Була у нас одна така Марися, та вчора старий розсердився і вигнав її. Кричав, що візьме першу-ліпшу з вулиці, бо має вже досить тих протегованих панянок. Хочеш? Можу за тебе поручитися.