Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 28

— Чи не вважають пані добродійка, що атлас буде відповідніший? — питається тактовно панна Стефа.

Розуміється, що нотарева відразу пристає на таку пропозицію. Виймає три срібні десятки і залишає їх на столі: може, пані займуться цією справою? Вона після повороту з Карлсбада (Мотря має охоту бодай на нагнітку наступити їй за таку балаканину) ще навіть візити не зробила всім знайомим. Пані не розуміють? Само собою, що пані мусять усе розуміти, за це їм платиться.

— Може, ви, Забейко, збігаєте по той атлас? Має артистичний смак ота мала, — хвалить на свій лад Мотрю панна Стефа.

Мотря здригається, наче від електричного струму. Дослівно — так. Ні… ні… тільки не в цей момент їй чужі гроші в руки… Уф! Піт обляв її.

— Не хочете вийти до міста? — з підозрінням у голосі дивується панна Стефа.

— Якщо можливо, то прошу мене звільнити від цього, — викидає з себе Мотря і зарум'янюється вся.

Але коли пополудні панна Стефа виходить за атласом і атмосфера в майстерні рідшає (хоч кожна учениця має роботу, що її до того часу має зробити) так, що дівчата починають оповідати собі історії з минулої неділі (ті бідні створіння живуть тільки від суботи до суботи), — у Мотрі назріває нагло план. Так нагло, як витріскує цвіт одного тропічного кактуса. Надвечір Мотрі починає ніби боліти голова. Панна Стефа пригадує собі ранішню нехіть Мотрі до виходу в місто і вірить у цей трюк безсумнівно.

— Але у вас такий хороший вигляд, — каже зичливо.

Мотря знизує плечима: що це має спільного з рум'янцями на її лиці?

Потім Мотря стоїть перед емальованою табличкою із задертою головою, неначе песик, і — ні, не думає, бо це вже давно вирішено, отже, не надумується, а ворожить (всі артисти трохи забобонні): як надійде чоловік з бородою, тоді вона вступить. Хвилина, дві, три… сімнадцять — і надходить чоловік з бородою. Тоді Мотря, стуливши уста, із зухвало повернутою вбік головою ступає на перший поверх. Стіни коридора розмальовані у великі фіолетові лілеї. Мотрі стає холоднувато від цих фіолетових, начебто вже заражених процесом гниття, квітів. В приймальній пахне кожухами і йодоформом. Була операція. У кутку сидить якась заплакана селянка. Мотря сідає собі так, щоби шиба відчиненого вікна трохи прислонювала її.

Тепер Мотря хоче думати. Треба виходити з того, що доктор Пастух одинокий… Приятель? Знайомий? Товариш її батька? Ні, напевно щось більше, як знайомий, бо скільки-то разів мама в приступі жовтого розпачу вигукувала:

— Він умів собі добрати компанію… такий Пастух!

Який це «такий»? Мабуть, мама сама не вміла б відповісти на це питання. Раз, на одній художній виставці, коли снували поміж картинами цілою школою, до Мотрі приступив був якийсь високий, з вузеньким інтелігентним лицем пан:

— Забейківна? — спитав певно. — Котра, молодша чи старша?

— Молодша, — відповіла, збентежена.

— Значить, Оля? — посміхнувся незнайомий.

Мотря усміхнулася й собі.

Тоді незнайомий відрекомендувався:

— Доктор Пастух, близький знайомий вашого батька. Ви дуже подібні до нього. Мені цікаво було б знати, як психічно ви подібні до нього. Ваш батько митець… закопав у собі талант великого артиста… Йому треба було дати сцену, а не адвокатуру… А ви? Не кортить вас туди?