Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 26
Ірина Вільде
Тому Мотря цілий вечір водить за нею напруженими очима і вичікує слушного моменту, щоб одверто поговорити з сестрою.
Та коли настає такий момент… тобто коли мама йде з Нероном на прохідку (мама вважала, що діти не завжди потребують побігати собі, але натомість пес щодня повинен мати цю приємність), в Мотрі не стає відваги. Оля має такий діловий, такий замислений погляд, що Мотря кілька разів розтулює уста і знову… проковтує слово.
Врешті… задихана від хвилювання, випалює найменше сподіваний набій:
— Олю, ти мусиш десь між своїми… десь… я не знаю де… роздобути для мене двадцять п'ять злотих.
Оля схоплюється здивовано:
— Двадцять п'ять злотих? Нащо тобі? (Як добре, що Мотря не виявила одразу плану перед Олею! Сам тон, яким вона запитала, каже, що вона ніколи-ніколи не в силі зрозуміти Мотриних задумів).
Мотря трохи опановує себе:
— Я не можу тобі сказати нащо. Але мені конче потрібно, і ти повинна мені десь дістати гроші… В цій справі не йдеться тільки про мене, але і про тебе…
Олині сірі очі набирають сторожкого виразу:
— Я тобі кажу, Мотре, що ти своїми вибриками, своїми фантазіями заженеш маму до могили! Я тобі це кажу…
Тоді з Мотрею стає щось незрозуміле і вона починає кричати:
— Це не вибрики!.. Ти не смієш мене вважати за якогось півголовка!.. Я мушу!!! Мушу… мати тих дурних двадцять п'ять злотих і мушу… на кілька днів виїхати звідсіль!!! Мушу!
Оля дивилася на Мотрю з розкритими устами, здеревіла з великого зачудування, а може, зо страху.
— Що тобі? — питає слабо. А Мотря добре чує, що Олин голос втратив свою звичайну врівноваженість. Так, тепер Мотря добре розуміє, що пошкодила своїм вибухом справі, але це каяття, як завжди, навідує її запізно.
— Нічого мені не є, — каже байдуже, — мушу тільки мати двадцять і п'ять злотих і мушу на два дні виїхати з дому.
— Виїхати?
Це вже не здивування, а білий жах. Виїхати, покинути дім, дві ночі і два дні прожити поза колом маминої опіки — ні, це неможливо. Це просто неможливо! Певно, є молоді дівчата, які користуються ще більшою свободою, — але в їх домі, в їх житті подібні речі виключені.
— Ти не можеш цього зробити, бо це забило б маму. Ти знаєш, як мама боїться за тебе…
Мотря вдоволена з такої догани. Добре! Ще не так будуть її боятися…
Те, що вона тепер каже, звучить не зухвало, а просто насмішкувато:
— Як ти боїшся, що це може маму забити, то поможи мені видумати якусь брехню… щоб мама повірила в неї… Поможи, як ти така добра… і… мудра!
Оля попеліє:
— Ти… хочеш маму обманювати? Вже до цього в тебе дійшло? Мало мама…
Не докінчує, але цього й не потрібно. Аж занадто відомо, хто маму так тяжко одурив у житті.
Мотря навіть не думає уступати:
— Я не хочу маму обманювати, я… я мушу. Сама бачиш, що мушу.
Тоді Оля («Божечку, яке вона має нецікаве, геометрично пропорційне лице!» — думає Мотря) хапає Мотрю за обидві руки так, що хоч-не-хоч має стояти проти неї усім своїм тілом: