Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 196
Ірина Вільде
— А ти про це солодке розповідав мені, як ми тільки побрались. Тільки тоді ти все це по-іншому тлумачив…
— То правда, що я тоді говорив й не договорював. А тепер уже знаєш, чому… Одного вечора сиділи ми з Галинкою у садку…
— А де я була?
— Ти, як звичайно, поїхала на суботу-неділю в Чернівці до мами.
— А чому ти не поїхав зі мною?
— А де б я мав ночувати? Готель для мене в той час був задорогий…
— Ясно…
— Пам'ятаєш столик під горіхом у садку в Янчихи?
— Авжеж.
— Ми часто з Галинкою проводили час за цим столиком, коли ти нас покидала і їхала до мамці…
— А ти ні разу не просив мене залишитись на неділю в Луківцях.
— Не смів, а потім — я знав, яка у вашій родині панувала дисципліна.
— Ну, а далі що?.. Сиділи ви з Галинкою за столиком під горіхом і… про що ви розмовляли?
— Того разу, якщо не помиляюсь, я «з педагогічною метою» хвалив її, що вона за короткий час так гарно опанувала українську мову.
— Ну, знаєш? Хвалити когось за те, що навчився по-своєму говорити! Вона ж українка!
— Перепрошую… вона була «ц. к.» буковинка, а це змінює суть справи.
— Ай, то все з її боку робилося для того, щоб тобі подобатись…
— Тим більше заслуговувала на похвалу! А вона, ніби заохочена моїм визнанням…
— Я собі гадаю!
— Климцю, я просив би не перебивати…
— Мовчу… мовчу!..
— …почала декламувати із «Зів'ялого листя» Франка:
— А пізніше, після якоїсь там суперечки поміж нами, ти мені написав цього вірша.
— Ти знаєш, я не пригадую собі… пробач мені, але великого гріха в цьому не бачу… Франко для всіх, не правда? Галинка декламувала з таким почуттям і з такою доброю вимовою, що я погладив її по голівці, як старанну школярку.
— А вона?
— Нічого… Думаю, що не було їй неприємно. Надворі було тепло, але хмарно. Починало вже добре темніти. Знаєш, як у горах ніч западає раптово. Правда, з вікна господині сіялося світло, й ми могли бачити одне одного виразно, хоч довкола була густа темрява. Мусило бути досить пізно, бо у Янчихи погасло світло, і ми відразу опинились серед чорної, хоч і теплої ночі… Я підвівся, щоб провести Галинку до хати, зрештою, і самому хотілося вже спати, але вона виявила бажання ще посидіти… Казала, що як ми звикнемо до темряви, то нам не буде здаватись, що вже так пізно… І ще казала, що, коли не стане світла, то і матіола запахне сильніше.
— І ти повірив у таку нісенітницю?
— Чому аж «повірив»? Я взагалі не задумувався над тим. Просто вволив її волю. Потім вона заспівала…
— Як? Уночі? Під чужим вікном, за яким сплять струджені люди?
Микола поблажливо погладив жінчине волосся.
— Климцю, не треба аж так… По-перше, «струджені» селяни не знають безсоння, а падають на постіль, як солома. Це, по-перше… а по-друге, як пригадуєш собі, столик стояв не під самим вікном, а по-третє, Галинка співала піаніссімо… хай небуковинська земля буде їй пером…
— А потім?
— Дозволь мені трохи помовчати…
Климентина вмовкає, але думає своє: «А все ж таки вона залишила слід у твоїм серці…»
