Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 195
Ірина Вільде
— Ти щось сказав?
— Ні, нічого, припленталась мені на думку одна співанка…
— Цікавий ти чоловік, Миколо…
— Я б такого не сказав про себе…
Лежать поруч, а їх мислі, як і тіла, поволі віддаляються від себе.
— Я хотіла б тебе ще спитати: ти знав, що Галинка закохана в тебе?
— У таких речах, люба, ніколи не можна бути абсолютно впевненим. Навіть коли і є деякі ознаки… Мені, наприклад, один час здавалося, що ти мене трішки ревнуєш до Галинки… Правда, смішно?
— Зовсім не смішно… Бо воно таки так було. Зрештою, я тобі призналася в цьому зараз по шлюбі, невже ж ти забув?
— Знаєш, я міг і забути… Бо я тоді мав тільки одне на думці: як би скоріш повечеряти й піти до спальні.
— А мені чомусь спокою не давало те, що ви з Галинкою жили під одним дахом і відділяли вас тільки вузеньки сіни.
— Але ж на Галинчиній половині жила баба з онукою.
— Так, але долівка була глиняна…
— Ну, і що з того?
— Не чути було б кроків…
— Ах ти, панночко з «доброго дому»!
— Дай спокій, завтра будуть синяки на шиї!
— Я вже колись тобі говорив, що Галинка не була моїм «типом»…
— Але вона була дуже гарна… Якоїсь, я б сказала, аж витонченої вроди… Все гармоніювало в неї… До її блискучого воронячого волосся, здавалося, так і пасували тільки ті єдині широкі брови, а не інші. Тільки ті скісні, наче злегка підпухлі, трав'янисті, а не іншого кольору очі.
— А мені найбільше імпонував у ній її характер. Не гнівайся, жіночко, але я не зустрічав у житті другої такої вольової дівчини, взагалі, жінки… «Їй би вродитись мужчиною» — от що про неї можна було сказати. А ти без провокацій… Найперше я був по вуха закоханий у тебе. Таке ходило собі нахмурене… таке неприступне, ніби ласку робила людям, що живе на божому світі…
— Не вигадуй! Ну, а що тобі не сподобалося в Галині?
— Я ж тобі щойно сказав, а крім того… Ти що, справді не здогадуєшся?
— А-а! Тільки мені здавалося, що той чорний пушок над верхньою губою, навпаки, додавав їй деякої пікантності…
— Може, для декого з більш рафінованим смаком то так, але для мене, мужицького сина… той делікатес був ні до чого. Я, грішний, волів… гм… і досі волію, так би мовити, без гострих приправ… Отой первісний задум богової Єви.
Микола нахиляється над Климентиною.
— Ну, а тепер з іншої бочки. Мушу тобі висповідатись з останнього свого кавалерського гріха.
— А чому аж так пізно?
— Та тому, що до нинішнього дня, до вчорашнього, це була не тільки моя таємниця…
— То зв'язане з Галинкою?
— Ага…
— І ти не хотів за її життя…
— Ти вгадала.
«Чого вона напружилася вся… Невже ревнощі до померлої?»
— Тобі незручно, люба?
— Ні, ні… добре. Я хочу тільки покласти голову тобі під пахву, отак. Тепер слухаю тебе…
— Бачиш, я був би нещирий перед тобою і нечесний перед собою, якби сказав, що не помічав уваги з боку Галинки…
— Наприклад?
— А моя жіночка цікава! Наприклад, я міг застати в себе в кімнаті кілька незабудок у флакончику…
— Замість того, щоб ти їй, то вона тобі?
— А любов давно визнала рівноправність… Крім того, в мене була наречена.
— Продовжуй.
— Або прикрите серветкою щось солодке на тарілці…