Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 191

— Тепер, Василю, марш по воду, а я за той час підпалю під плитою і трохи посортую посуд: скло до скла, тлусте до тлустого, пригорене до пригореного…

Василь приніс води, обперся ліктем об буфет і стежить за її вправними рухами.

Не минуло й півтори години, як все було на своїм місці, а кухня відразу стала весела й простора.

— От що значить жіноча рука, як той казав.

— Не хвали, не хвали, — обтирає, як її прабабуся, рукавом піт з чола, — бо ще перехвалиш, а краще злий мені води над цебриком, хай собі руки помию. Де в тебе мило? Та чого став так далеко? Захляпаю тобі підлогу…

Василь слухняно стає ближче. Замість витерти руки рушником, Нуська збризкує воду з них йому в обличчя.

Василь мотнув головою. Миляна крапля попала в око.

— А, тобі пусте в голові!

— А чом не має мені бути пусте в голові? Від мене що — чоловік пішов, аби я мала сумувати?..

— Ти до чого це?

— А ти такий недогадливий?

— Лишім пусту бесіду!

— Та й я так кажу… Йой, а то чого в тебе подушки такі прим'яцкані, як би пес витовкся на них? Ха-ха… Чого так дивишся на мене?

Не питаючи дозволу, вправно, штовханцями в боки, збиває подушки, аж пушинки замиготіли в повітрі.

Василь не зводить очей з Нуськи.

«Хто його знає, чи я йому сподобалася, а чи тільки чимось нагадала тамту?»

— Почекай, я зараз…

— …А це ліжко я б викинула з кухні. Тут краще пасував би бамбетель… До буфету білі фіраночки… не мусить мені кожний заглядати, що я там тримаю…

Василь вносить велику миску яблук, яких у селі ще ніхто не має. Щепи Ізидор привіз з Молдавії, і вони довго не могли прийти до згоди з нашим кліматом. Сусіди казали вже, що з тієї муки не буде хліба, коли несподівано зародили цієї осені.

— Ти не дивись, що вони непоказні, ти покушай їх.

Гострими, хижими зубами (дивно… до старого подібна, а гарна) відкусила зразу майже пів-яблука.

— Маєш файні зуби… — і відразу поправляється — Добре кусають.

— Не всіх… Ха-ха…

— Смакують яблука?

— Ага!

— То забери собі додому, — оглядається господар за яким мішечком, — на, бери всі… за твій труд…

«Що я таке сказав? Чого вона розсердилася?»

— Дякую вам красненько! А я що? Яблук не виділа?

— Та, може, таких і не виділа-сь… Зайдеш ще колись? — виходить за нею Василь аж на веранду.

— Змивай собі посуд сам, як такий розумний! От що я тобі скажу!

Василь не допитується, що мають означати ці різкі слова. Не йде до хати, а затримується на веранді, хоч і вийшов з теплої кухні в самій сорочці.

Сумно йому. Сумніше, як у попередні вечори, коли був сам.

Тепла, як на ту пору, липка ніч пахне свіжим вербовим ликом. Земля напровесні здається Василеві велетенською, важкою перед близькими родами самицею.

Може, і є правда в тому, що говорить Марчишин, ніби земля має свій розум і серце.

А якщо є серце, то воно мусить і битись.

У дитинстві прикладав вухо до грядок, бо дід розповідав, що глибоко в землі є вода, а за водою є вогонь. Огонь нагріває воду, і вона булькотить. Треба було ще спитати, як це воно так, що вода не гасить того вогню…

Нуська перелізла через перелаз, а тепер напотемки збігає вниз до хати.