Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 190

Марта каже, що це ще війна приглушила людську совість, бо їй теж не жаль Галини, а тільки муляє її серце несправедливість, що хата по Ізидорові дісталася «бабиному» Василеві, правду сказати, ні за що. Якби покійний мав передчуття, що наближається його кінець, то він залишив би заповіт, і тоді хата припала б не сестрі, а тим більше — не Василеві, лиш комусь, хто вартий того…

Юрко, як тільки ковтне трохи, починає нахвалятися:

— Як зустріну, мой, Василя, то плюну в його сині бульки, бо то хлоп негоноровий. Напевно, так не діяв би ні його тато, ні дід, ні прадід.

Марчишин іншої думки: ми землю топчемо і думаємо, що їй не болить, бо дає з собою робити, що тільки людині заманеться, а вона має свій розум і серце.

— Марку, ти де нині був: на хрестинах чи заручинах?

— Нічого, нічого, ви собі говоріть своє, а я знаю своє. Скільки через наші гори, берім хоч би наше село, пройшло панів, шинкарів і всяких колоністів, а ви подивіться, ні, ви навмисне зверніть на це увагу, багато з них наша земля сприйняла на вічний спочинок. Вона їх зразу незлюбила, бо вони з самого початку осідали на ній з недобрими намірами.

Не те, що випоминати, боже борони, але прийшлося до слова, і Марчишин пригадав, як рік тому Галина гонористо заносила з шофером свої бебехи в Ізидорову хату, мовляв, вона може обійтись без ласки сусідів. А тепер прийшла коза до воза.

— Галина мусила покинути село, бо вона його відразу не полюбила.

— А Василя теж не полюбила?

— Не гнівайся, Юрку, але треба направду бути контуженим, аби ціле село протиставити одному хлопцеві пришелепуватому.

— Але ти, Марчишин, не мав би, мабуть, нічого проти, якби той «пришелепуватий» парубок взяв твою Нуську…

Марта не втерпіла і передала цю розмову Марковій дівці, а ще й додала від себе, як то вона любить: «Прийшла би-сь, небого, на все готове».

Нуська, як розповідала пізніше Марта, зразу шарпнулася, якби їй хто рідну маму зачепив: «Що ви таке говорите, тето? Хто нині лакомиться на чужі лахи? То не ті часи, що колись, тето, щоб за злотого козу до Пацикова гнати! Тепер люди мають гроші… го… го… Чи, як я буду виходити, то тато мені хати не поставлять? Ще кращу, як у вашого Ізидора, бо із здорового матеріалу…»

А проте — слово впало, і так щасливо, що відразу кільчики пустило.

— Як поживаєш, Васильку?

— Ади…

— А хто тобі варить?

— Часом сам, часом баба прийдуть.

— А хто тобі шмаття пере, Васильку?

— Баба…

— Баба не завжди будуть годні…

— То правда.

— А хто тобі, Василю, миски змиває?

— Або баба, або ніхто…

— Як-то — «ніхто»?

— Отак, ніхто. Страх не люблю бабратись у помиях.

— А може, зайти помогти тобі?

— Як хочеш, то прийди…

— А я хочу…

— То добре…

— Прийти одній чи ще з кимось?

— У мене нема роботи на чотири руки.

— Ти дивись, бо я візьму й направду прийду…

— А чи я щось кажу?

І прийшла.

Підстерегла, як виходив з клубу, перша зачепила його, нібит як сусіду, з яким по дорозі, і так, слово по слову, нога за ногою, аж опинилася разом з Василем в Ізидоровій хаті.

Як побачила, що в кухні діється, то тільки долонями сплеснула: сподівалася побачити розгардіяш, але не аж такий!