Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 18
Ірина Вільде
Тоді я збрехала: канікули… приїхала до Чернівців трохи розважитись. Зрештою, я сиджу тут уже довше, чим два тижні. Ти стягнув брови: хіба Львів не більше місто від Чернівців? Хіба там не можна краще розважитись?
Але зараз же нова думка в тебе: певно, я при цій нагоді хотіла і знайомих відвідати?
Так. Саме задля цього і приїхала. Завтра рано вже від'їжджаю… «пригадала» собі, що з тобою одним ще не бачилася. Ти усміхнувся (так багато змінилося в тобі, тільки усміх залишився той самий, що колись). Знайомі… гм… знайомі… А чи я знаю, що багато наших знайомих розбрелося по світу не знати куди? І ти починаєш згадувати: чи пам'ятаю я Дмитра? Оксану? А Олександра?
Але думка твоя завертає з половини дороги знову до тепер. Чому так, Ромо? Чи ти справді нічого не пригадував собі, чи свідомо не хотів доторкнутись до цієї сторінки нашої з тобою біографії?
Ти пропонуєш показати мені ввечері елегантні Чернівці. Чи можу не пристати на твою пропозицію? Адже я приїхала сюди, як сама сказала, «забавитись».
О дев'ятій годині вечора зустрічаємось знову. Ідемо «забавитись». Така твоя воля. Я йду з тобою, як по свою смерть.
Люди… люди… люди… Навіщо стільки чужих людей, коли моє серце хоче бодай півгодинки побути з тобою віч-на-віч?
На зорі покидаємо приміщення бару. О Ромо мій, як радо була б я того ранку пройшлася з тобою пішки на квартиру, де зупинилася. Адже я заїхала до знайомих, де колись жила ще в них гімназисткою, куди ти стільки разів проводив мене подібними ранками з студентських вечірок. Руч-об-руч, лице при лиці. Але ти, видно, не звик тепер вертатися з забави пішки домів. Вправним рухом, майже силоміць, впихаєш мене в таксі. Треба ще проспатись мені, — турбуєшся мною, — адже до від'їзду мого поїзда ще три з половиною години!
Але чи ти розумієш, що я не можу, не хочу, не смію стратити жодної хвилини, коли можу бути з тобою?
Ти здивований, майже незадоволений моїм проханням відпустити шофера з його машиною.
— Навіщо? Чи не краще буде, якщо я тепер поїду цією машиною до себе, посплю годину, а потім приїду знову до тебе, щоб відвезти тебе на вокзал? Чи не розсудніше так? — питаєш.
Ні, ніщо не є розсудне ані потрібне, що вимагає розлучення з тобою хоч би на півгодини.
Нарешті залишаємося самі посеред сонної вулиці. Ось-ось і сонце зійде.
Дивлюся на тебе й наче… впізнаю тебе!
Ромо! Це ти! Беру твоє лице у свої долоні: воно холодне й втомлене від безсонної ночі, але воно твоє! Ромо, це — справді ти!
Скажи мені щось на пам'ятку про себе, Ромо! Ти в клопоті! Я бачу, що ти хочеш дати мені щось на пам'ятку, але від чого почати? Так багато подій, імен, вражень і переживань сплелося за тих десять років!
Ти розповідаєш мені про якусь пригоду в дорозі. Я вслухаюся в інтонації твого голосу і починаю пригадувати собі тебе таким, як колись.
Але часу вже стільки, щоб переодягтися мені і їхати на вокзал. Ти їдеш зі мною на вокзал. По дорозі питаєш мене:
