Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 156

Засидівся ти до півночі, треба було посидіти ще годину і провести Анну до хати.

А ти побоявся, Іване, що за ту годину сніговій замете тобі дорогу…

А може, Анна була б сама не пустила тебе в таку заметіль під ліс? Може, була б тобі наказала скинути чоботи і йти босими ногами, щоб не розбудити старих? Але ні! В цьому ти не був впевнений і тому волів уже вихор у чистому полі.

А воно он як вийшло! Федір виручив тебе, Іванку. Провів тоді дівчину — і повернувся додому аж над ранком, коли вихри ущухли.

Тепер Федора вбили на війні, а твоя жінка, Варка, померла. І зима ота давно пройшла, брате. І ще п'ятнадцять зим потягла за собою. Вже й про війну забули і молодість пройшла, Іване. І так, ніби хтось невидимий переніс з одного берега через кладку на другий по шматочку наше життя — може, ні?

І тільки ніби сон літньої ночі… Досить, досить!

От кури забігли в хату, виклювали тобі кулешу, і маєш клопіт, Іване. Не стільки шкоди, як досади. Але-бо й ти, Іване, геть-чисто дурний чоловік! Недарма ж стільки приповідок про тебе в народі! Чотири роки ти вже без газдині, чотири роки колотиш сам мамалигу і досі не знаєш, що, вивернувши кулешу на кружок, треба прикрити її рушником.

А як ти зробив? Вивернув кулешу — хай застигає, а сам пішов гречку молотити… Та й забув про полуденок.

Кури помітили відхилені сінешні двері, забігли у хату, роздивились, що нікого немає, пожурились, повитирали дзьоби об підлогу, злетіли на стіл і почали клювати щойно прохолоджену мамалигу.

Але-бо й ти, Іване, був сміху вартий, коли влетів до хати з ціпом. Мой, бра, а хто ж з ціпом до курей кидається? Ти акурат нагадував собою того чоловіка з казки, що помінявся з жінкою роботою. До курей треба делікатно, чоловіче, а ти з гуком-фуком — маєш тепер купу трупів. До того ж і глечик з молоком розбитий, і скатерть кури покаляли, і вікно без шибки, і кулеші нема…

Став ти над череп'ям і… згадав Анну.

А чому ти якраз тепер згадав собі Анну? Може, прийшло тобі на думку, що її двір без чоловіка також десь отак виглядає, як твоя хата без жінки?

Жаль тобі стало Анни. Так щиренько розжалобилося твоє серце, що аж сам себе почав жаліти… Хіба це життя для чоловіка, коли самому треба посуд мити і за курми ганятись? А хіба це життя для жінки, коли мусить сама в ліс по дерево їхати? Ще бракувало, щоб, сидячи на дубі, люльку закурила.

От, казали люди, що граната ще у війну пошкодила її дах.

Бідна жінка. Не досить, що чоловіка забрала їй війна, то ще хату спотворила ота граната… Але чому Анна не зайшла, не попросила тебе, — чей же ти не відмовився б їй помогти!

А ти хіба, мой, Іване, дав би довго проситись? Ану-ко, признайся, чоловіче!

…Пораєшся ти собі на дахові біля крокви і чуєш, як приємний домашній дим лоскоче тобі ніздрі… Сидиш собі і знаєш, що там, у хаті чиїсь руки клопочуться для тебе. Ти тільки подумав собі таке, а тут виходить розігріта від плити молодиця, прикладає руку до чола і просить: