Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 155

— Ану, покажи мені той зуб… Котрий то?

— Я не кобила, щоб мені в зуби заглядати…

Катерина засміялася на все горло, але нічого веселого не було в тому сміхові:

— Коли в нашої покійної боліли зуби, то вона прикладала галун або полоскала рот виваром з дубової кори, але до лікаря не ходила. То була правдива хазяйка. Тату! — гукнула Катерина через сіни. — Ану, ходіть сюди. Треба вам, тату, запрягати коней та везти свою кралю до лікарні в район. Чули чудасію? До зубного вибирається.

Увійшов старий. По ньому помітно було, що не спав ніч. Але голос його не здавався.

— Що тут поміж вами зайшло? — крикнув. — Чого тобі, Катерино, треба від неї? Хоче йти до лікаря, хай іде собі до лікаря. Хіба я тримав її коли-небудь? Хіба не пускав, куди хотіла? Хай сама скаже!

«Старий лис, хитрий ти, але цим разом мене вже не впіймаєш», — думає Марія з ненавистю.

Старий починає нишпорити в капшуку з грішми.

— На… може, треба буде на дорогу…

— Нічого мені не треба…

— Я розумію, що тепер лікар задурно, але, може, перекусити схочеш…

— А як же вона буде перекушувати, коли їде з зубом до лікаря? — єхидно засміялася Катерина.

— Мовчи! — гримнув на неї Кавуля. — Мовчи, бо ти хоч і вважаєш себе за розумну, а дурна, як чобіт. Нічого ви, — переніс на множину, — не хочете розуміти, нічого, анічого…

Він не ховав десятки в капшук, а ще тримав її в простягнутій перед собою руці. Марія, обминувши його, попростувала до дверей. У воротях зупинилася: «Гей-гей! Якою увійшла я у ці ворота, а якою покидаю їх…» Але одразу й схаменулася. А за чим то вона жалкує? Якою тоді була? Затурканою овечкою, яку повели на заріз, а вона й пішла з похнюпленою головою. А сьогодні? Загартувало її життя — на загибель усім кавулям. Сьогодні розум заступив милосердя і помста стала не гріхом, а обов'язком.

1949

КУРИ

Як візьмеш жменю зерна, кинеш його в зорану землю і не знаєш, де котра зернина впаде, так ти, Іване, не можеш знати, коли яка думка прилине тобі до голови. Ти гадаєш, що тільки минулої зими прийшла тобі та думка? Ніби вперше тоді… як побачив ти Анну, коли та везла дерево?

Як же це було? Як?

Їхала на зрубаному дубі, на оберемкові сіна, у великих чоловічих валянках, у рукавицях, і коли б не жіночий голос, яким вона безнастанно квапила коней, то її можна було б взяти за чоловіка.

Закутуються ж хустками і чоловіки у великі морози. Хіба ні?

А коні, — ти помітив це, Іване, — повертали голови і ніби шкодували, що жіноча рука править ними.

І що ти подумав собі тоді?

Подумав, що відколи живеш отут, під лісом, то ще не бачив, щоб жінки самі дуба стинали. Правда?

Але чекай. П'ять чи шість удовиць їхало з тими дубами, а ти собі тільки одну Анну запам'ятав. І що вона на руках мала, і що на ногах мала, і як на коней цмокала… га?

Певно, певно, жаль тобі стало бідної вдови. Але-бо ті п'ять чи шість жінок теж без газдів виїхали в ліс, а їх тобі не жаль? Може, в них діти дрібніші, як у Анни? Може, в них у руках менше сили, ніж в Анни? Чому ти не подумав про це, Іване?

А може, ті сани з дубами, що покурили тобі снігом попід вікна, пригадали тобі ще щось? Може… пригадали тобі одну зимову ніч, коли… теж курило снігом… жбурляло льодяними крупами в очі і крутило вихром так, що двері з рам видирало? Пригадуєш? Висипалась вас ціла громада з хати тітки Явдохи. Розпалене кожне з вас було (молода кров, Іване!) так, що пара бухала з усіх, як з коней.