Читать «Гра престолів» онлайн - страница 26

— Вона там, у кінці, з паном батьком і Брандоном.

Він пішов проходом між стовпами, і Роберт рушив слідом, не кажучи ані слова, лише тремтячи від підземного холоду. Тут, у підземеллі, завжди було зимно. Кроки карбувалися на каменях і лунали під склепіннями. Мертві володарі Зимосічі з дому Старк мовчки спостерігали за прибульцями. Їхні подоби було вирізано у каменях, що закривали могили, і вони сиділи довгими рядами, витріщаючись сліпими очима у вічну темряву, а біля їхніх ніг згорнулися великі кам’яні лютововки. Від руху тіней здавалося, що кам’яні подоби ворушаться, коли живі проходять мимо.

За стародавнім звичаєм кожному колишньому господареві Зимосічі клали на коліна сталевий меч, аби утримати мстивих духів у їхніх склепах. Найстаріші з мечів давно зіржавіли на ніщо, лишивши тільки руді плями на камені. Нед питав себе, чи ті привиди тепер вільні блукати замком, і палко сподівався, що ні. Перші володарі Зимосічі були не менш суворими людьми, ніж країна, де вони правили. Довгі століття, до прибуття з-за моря Драконовладців, вони господарювали на своїй землі самі, нікому не корилися, а себе величали Королями на Півночі.

Нарешті Нед зупинився і засвітив каганця. Крипта простягалася у темряві ще далеко попереду, але там склепи залишалися порожні й відкриті. Їхні чорні провалля чекали на нових покійників — на нього самого і його дітей. Недові не подобалося думати про це.

— Ось тут, — мовив він до свого короля.

Роберт мовчки кивнув, став навколішки і схилив голову.

Там було три могили, одна коло одної. Князь Рікард Старк, батько Неда, мав довге суворе обличчя. Каменяр, вочевидь, добре його знав. Вельможний володар сидів з мовчазною гідністю, міцно тримаючи кам’яними пальцями меча поперек колін. От тільки за життя мечі не врятували його. У двох менших склепах по обидва боки від батька лежали його діти.

Брандонові було двадцять років, коли його вдавили за наказом Навіженого Короля Аериса Таргарієна. Через кілька днів він мав одружитися з Кетлін Таллі, дочкою князя Водоплину. Брандонового батька примусили дивитися, як помирає його син — законний спадкоємець, старший з братів, природжений володар над людьми.

Ліанні було всього шістнадцять; юна дівчина вабила до себе чистою сяючою красою. Нед любив її усім серцем. Роберт також кохав її безмежно і мав з нею одружитися.

— Вона була гарніша, ніж тут, — порушив тишу король. Його очі не полишали обличчя Ліанни, мовби прагнули силою волі повернути її до життя. Нарешті він підвівся, важко і незграбно.

— Хай тобі грець, Неде, чого ти поховав її у такому місці? — У голосі короля хрипко бриніла давня журба. — Хіба вона заслужила цього мороку?

— Вона роду Старків на Зимосічі, — тихо відповів Нед. — Її місце тут.

— Їй би лежати десь на пагорбі, у тіні садового дерева, щоб її зігрівало сонечко і омивали дощі з хмар небесних.

— Я був з нею у годину смерті, — нагадав Нед королеві. — Вона бажала повернутися додому, аби спочивати поряд із Брандоном та батьком.

Час від часу він чув її голос. «Обіцяй мені», плакала вона у кімнаті, пропахлій кров'ю та трояндами. «Обіцяй мені, Неде». Лихоманка забрала в неї сили, голос стишився до найтихішого шепоту. Та коли він дав їй слово, страх зник з очей сестри. Нед пам’ятав, як вона посміхнулася, як його руку міцно стиснули її пальці, як вона облишила чіплятися за життя, і пелюстки троянд, чорні та мертві, посипалися з її долоні. Після того він не пам’ятав нічого. Його так і знайшли поруч з її тілом, у тяжкому мовчазному горі. Маленький болотник Горолан Троск вийняв її руку з його. Нед не міг пригадати, як це сталося.