Читать «Гра престолів» онлайн - страница 13

Та вона знала, що цього вечора саме тут знайде свого чоловіка. Коли він забирав життя іншої людини, то завжди приходив до божегаю шукати спокути.

Кетлін отримала ім’я і помазання сімома єлеями у веселці світла, що наповнювало септ Водоплину. Вона трималася Віри, як її батько, діди й прадіди. Її боги мали імена, їхні обличчя вона знала не гірше за обличчя батьків. Богослужіння — то був септон з кадилом, запах ладану, переливчасто-живий від світла семигранний кришталь, піднесені у псаломі голоси. Таллі мали й божегай, як усі великі доми, але там тільки гуляли, читали або лежали у травичці на сонечку. Богослужіння ж правилися у септі.

Заради неї Нед побудував невеличкий септ, де вона могла співати семи божим образам. Але у жилах Старків текла кров першолюдей, і за богів вони, як і давно зниклі діти лісу, мали старих, безликих, безіменних мешканців зелених хащів.

У самій середині гаю над маленьким ставком з чорною холодною водою височіло старезне оберіг-дерево. Нед називав його «серце-деревом». Воно мало білу, як кістка, кору і темно-червоне листя, схоже на тисячі заплямованих кров’ю рук. На стовбурі величезного дерева було вирізане скорботне обличчя з глибокими, червоними від смоли очима, які, здавалося, спостерігають за усім навколо зі старих часів, давніших за сам замок Зимосіч. Якщо вірити переказам, вони бачили, як Брандон Будівник закладав першого каменя, як навколо росли гранітові замкові мури. Казали, що обличчя на деревах вирізані дітьми лісу давно минулих століть ще до того, як першолюди прийшли з-за вузького моря.

На півдні усі оберіг-дерева зрубали або спалили тисячі років тому. Вони збереглися тільки на Острові Ликів, де зелені люди несли свою мовчазну варту. Але на півночі жили інакше. Кожен замок мав свій божегай, в кожному божегаї росло серце-дерево, а кожне серце-дерево мало своє обличчя.

Кетлін знайшла чоловіка під оберіг-деревом. Він сидів на вкритому мохом камені, тримаючи поперек колін дідівського обіручного меча на ймення Лід. У чорних, як ніч, водах ставка було видно, як князь чистить зброю. Тисячолітня товста підстилка проковтнула звук кроків по землі божегаю, та все одно за кожним її рухом пильно стежили червоні очі оберіг-дерева.

— Неде, — неголосно покликала вона.

Він підняв голову і побачив її.

— Кетлін, — відповів Нед голосом сухим і далеким. — Де діти?

Він завжди й незмінно вітав її цим питанням.

— Сперечаються на кухні про імена вовченят.

Вона простелила накидку на землі та сіла біля ставка, спиною до оберіг-дерева. Відчувала, як очі дивляться на неї, але вирішила не зважати.

— Ар’я вже закохалася у своє, Санса захоплена і повна дяки, а Рікон якийсь непевний.

— Боїться? — запитав Нед.