Читать «Таємничий лицар» онлайн - страница 9

— Нед повіз їх останнім перевозом. — Вона зміряла Дунка згори донизу. — Чи ви з їхнього товариства?

— На дорозі стрілися, та й усе.

З вікон заїзду стриміли пахощі, від яких Дункові потекла слина.

— От якби нам шматок того, що в вас там смажиться, якщо не надто дороге.

— Це вепр, — відказала жінка, — добре перчений, з цибулею, грибами та ріпою.

— Можна й без ріпи. Нам би двом по шматку від вепра та по кухлю вашого доброго темного пива. Яку ціну візьмете? А якби ще й переночувати в стайні на підлозі…

Виявилося, це була помилка.

— Стайні є стайні, вони для коней. Ви таки здоровий кінь, хто б казав, але двоногий.

Вона замахнулася на нього мітлою, відганяючи геть.

— Ото ще маю годувати тут усе Семицарство. Вепр смажиться для постояльців. І пиво для них. Я не дозволю, щоб про мене зацні пани казали, ніби я м’яса та пива вдосталь подати не вмію. Онде у озері повно риби, а коло пнів знайдете собі таких самих жевжиків. Вони кажуть, що заплотні лицарі, як хто їм вірить.

Жінка ясно дала зрозуміти, що хто-хто, а вона віри в них не йме.

— Шукайте в них, що поїсти, а мені діла нема. Тепер ідіть геть, маю роботу.

Двері зачинилися з гучним брязкотом, і Дунк навіть не встиг спитати, де шукати згадані пні. Він знайшов Яйка на кінській напувальниці. Той мочив ноги у воді та обвівав себе крислатим брилем.

— Там в них порося смажать, га, пане? Пахне свининою.

— Вепра, — похмуро відповів Дунк, — та кому треба той вепр, коли є така добра солонина?

Яйк скривився.

— Можна мені натомість з’їсти свої чоботи, пане? А нові я пошию з тієї солонини, вона-бо міцніша.

— Не можна, — відповів Дунк, силуючись не сміятися. — Ще одне слово, і їстимеш мого кулака. Вийми ноги з колоди.

Він знайшов на мулі свого шолома і кинув його попід рукою Яйкові.

— Візьми води з колодязя та розмочи солонину.

Солону яловичину мочили, аби не зламати зуби. Краще за все — у пиві, але й вода годилася.

— Тільки з колоди не бери. Не хочу куштувати твої ноги.

— Від моїх ніг, пане, вона точно гірше не стане, — відповів Яйк, ворушачи пальцями. Але зробив, як йому наказали.

IV

Заплотні лицарі знайшлися без особливої мороки. Яйк помітив блимання вогнища у лісі, яким заріс берег озера, і вони рушили туди, ведучи за собою тварин. Малий тяг Дункового шолома під пахвою, розхлюпуючи воду на кожному кроці. Від сонця тим часом залишився самий лише червоний спогад на заході. Скоро дерева скінчилися, і вони опинилися на галявині, яка мала колись бути гайком оберіг-дерев. Зараз тільки коло білих пеньків та плетіння блідих, мов кістка, коренів позначали те місце, де за часів дітей лісу, колишніх хазяїв Вестеросу, росли дерева. Серед пнів сиділи біля вогню двоє людей, передаючи один одному міха з вином. Їхні коні щипали траву поза колом, а зброя та обладунки були складені у справні купи. Ще один юнак, набагато молодший за них, сидів окремо, притулившись до великого каштана.

— Вітаю, панове лицарі, — вигукнув Дунк здалеку приязним голосом. Нерозумно-бо застигати озброєних людей зненацька. — Я лицар Дункан Високий, а оце мій зброєносець Яйк. Чи не можна підсісти до вашого багаття?