Читать «Таємничий лицар» онлайн - страница 3

— А чи не до вечері ми його скуштуємо, пане?

— Якої ще вечері?

— Печеного м’ясива, — відповів хлопець. — Курки чи качки. Та хоч миски кулішу з салом. Що подадуть, пане.

Останній раз вони їли гарячу страву три дні тому, а з тієї пори живилися паданками та смужками старої солонини, твердішої за кору. «Непогано було б набити кендюха чимось поживнішим, перш ніж вирушати на північ. До тієї Стіни шлях неблизький.»

— А якби ж ще й переночувати… — докинув Яйк обережно.

— Може, панич і перини бажають?

— Виспався б і на соломі, пане, — ображено буркнув Яйк.

— В нас срібла катма, щоб по корчмах розкошувати.

— Маємо двадцять два гроші, три зірки, одного оленя і той старий уламок граната, пане.

Дунк збентежено почухав вухо.

— Я гадав, ми маємо два срібняки.

— Мали два, поки ви не купили намета. Лишився один.

— А не матимемо жодного, як почнемо спати за гроші у заїздах. Чи воно тобі треба: начіпляти бліх з постелі після якогось котолупа? — Дунк пирхнув. — Мої власні не дуже мирять з чужими. Поспимо й під зірками.

— Зірки гарні, — погодився Яйк, — а от земля твердувата, пане. Хочеться, бува, підкласти під голову подушку замість чобота.

— На подушках хай принци сплять.

Кращого за Яйка зброєносця годі було й бажати, але час від часу в ньому прокидався ясновельможний панич. «Не забувай, що в малому тече драконяча кров.» У Дункові ж текла жебрацька… принаймні так йому казали у Блошиному Подолі, коли не погрожували повісити, щойно він виросте.

— Може, на пиво та гарячу вечерю я б нашкріб, та на постіль точно не дам ані шеляга. Ще треба чимось заплатити за перевіз.

Останнього разу, коли він перетинав озеро, перевізник узяв з нього якихось кілька мідяків. Але то було шість років тому, ба навіть сім. З тієї пори усе подорожчало.

— Ну, — мовив Яйк, — переїхати можна і чоботом.

— Не можна, — заперечив Дунк, — обійдемося без чобота.

Чобіт міг накликати біду. «Підуть чутки. Люди полюбляють пліткувати.» Його зброєносець недарма ходив лисий: Яйк мав волошкові очі старої Валірії та волосся, що сяяло пасмами куваного золота, переплетеного зі сріблом. Для нього відростити волосся — все одно що почепити на груди герба з триголовим драконом. На Вестеросі настали неспокійні часи; краще не спокушати долю.

— Ще раз згадаєш про свій клятий чобіт, такого ляща дам у вухо, що перелетиш через те озеро.

— Я б краще переплив, пане.

На відміну від Дунка, Яйк плавав дуже добре. Раптом хлопець крутнувся у сідлі.

— Пане! Хтось їде шляхом позаду нас. Чуєте коней?

— Я не глухий. — Дунк ще й пилюку бачив. — Великий загін, до того ж поспішає.

— Гадаєте, то розбійники?! — Яйк звівся на стременах, радше збуджений, аніж зляканий. Така вже в малого була вдача.

— Так галасують на дорозі не розбійники, а вельможні пани з почтом.

Дунк смикнув за руків’я меча, щоб перевірити, як виходить з піхов клинок.

— А от нам краще зійти з дороги і дати їм проїхати. Пани бувають різні.

Обережність не зашкодить. Коли на Залізному Троні сидів ласкавий король Даерон, на дорогах було безпечно. Не те, що зараз.

Вони з Яйком заховалися за кущем терену. Дунк зняв свого щита з мула і надів на руку. Довгастий, загострений знизу клином, облямований залізом сосновий щит був старий, високий та важкий. Дунк купив його у Камінному Септі навзамін щита, якого Довговерх порубав на тріски у їхньому річковому двобої. Дунк не мав часу, аби змалювати на щиті свого в’яза та падаючу зірку, тому знак — похмурий сірий повішеник на шибениці — тимчасово лишився від попереднього хазяїна. Собі він такого знаку не обрав би, зате щита віддавали задешево.