Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 28

— І нехай усе залишається, як є?

Бліде лице Гарольда вкрилося червоними плямами. Він випрямився, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, і відразу став суворим і чужим:

— Ти ображаєш мене недовірою, магу дороги?

— Чому недовірою, — промурмотіла я примирливо. — Чому ображаю… Я не хочу з ним іти, Гарольде, він мені не подобається.

Він якийсь час постояв, як статуя на постаменті, а потім зітхнув і посмутнів:

— Півночі позаду. Щоб відкрити Відьмину Печатку, потрібно години чотири, не менше. На світанку я виступаю на кочівників, і нікуди від цього не дінешся. Ми довго ще будемо сперечатися?

Розділ сьомий

Відьмина печатка

Утрьох ми піднялися нагору — Гарольд попереду, за ним Уйма і я у хвості процесії. Шкіряні штани людожера були пришиті до його м’яких чобіт. Ступав він безшумно й дуже легко — ніби величезна туша, надута повітрям.

Ми проминули першу варту, потім другу й третю. Стражники реагували на Уйму по-різному — деякі статечно кивали, наче й не було нічого. Інші витріщали очі. А один молодий солдат, напевне новачок, схопився за піку й приготувався до сутички.

Хоробрі хлопці в Королівстві.

Ми успішно оминули всі пастки (Уйма, схоже, знав їх не гірше за Гарольда), піднялися наверх і повернулися в палац довгою темною галереєю (у тому, що Уйма бачить у темряві, не доводилося сумніватись).

Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь портьєру (людожерові довелося протискуватися боком). Витими сходами, ледве не наступаючи на безтурботних пацюків, ми підіймалися так довго, що я остаточно знесилилась. Гарольд лаявся упівголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходів клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волосатий дирижабль, і дихав безшумно. А може, зовсім не дихав.

Нарешті Гарольд привів нас у велику кімнату, дуже схожу на кабінет Оберона, з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозі, з таким же захаращеним письмовим столом. Я пошукала поглядом пацюка Дору й не знайшла.

— Це мій кабінет, — сказав Гарольд. — Мій власний. Уймо, ти пролізеш в ось таку, — він розвів руками, як рибалка з анекдоту, — ось у таку діру?

— Тільки б голова пролізла, — сказав людожер. Я вперше почула його голос. Він говорив не на видиху, як усі люди, а на вдиху, і звук виходив до того моторошний, що я в розпачі сіла на лавку.

— Тоді я наводжу печатку, — Гарольд коротко зітхнув. — Ех, часу ні на що не вистачає…

Він швидко розвернув дошку, протер її рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руці довгу гостру крейду. Потім зі стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетіли крейдяні крихти.

Гарольд поривчасто зітхнув і повів крейду від центра по спіралі. Спочатку мені здавалося, що він водить по тому самому місці, і тільки через хвилин десять удалося розгледіти перші результати його роботи — візерунок, що нагадує річні кільця на зрізі дерева.

— І так треба розмалювати всю дошку? — жахнулася я.

Гарольд труснув головою, мовляв, не заважай.

Уйма безшумно бродив по кабінеті. Брав до рук то одну, то іншу річ. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку; я виявила, що тримаю в руках важкий свічник. Якби людожер доторкнувся до посоха — клянуся, одним кидком розколола б йому голову!