Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 25
Марина Юріївна Дяченко
— Ну нічого собі, — вирвалося в мене.
— Так. Тими, хто міг ходити у той світ і повертатися, були в основному некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?
— Такі собі злючі маги, спеціалісти з мертвяків, — я зіщулилась, наче від холоду.
— От-от. А вони не з тих, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу на цей, і вузенька щілина між світами ширшала і ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше і більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу ломанулись у цей.
— Бр-р-р… — мені все сильніше ставало не по собі.
— Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма — імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…
— Оберон? Вона в нього?
— Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше не царство мертвих… Але місце вкрай неприємне.
— М-да, — пробурмотіла я.
Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав світляками, ледь чутно шурхотів водою, а я сиділа навколо всього цього миру і благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих, занедбане і зачинене, як комірчина.
— Якось, знаєш, — невпевнено почала я. — Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Ал-ле… Це дійсно були великі герої. «І всі дорослі чоловіки», — додала я по думки.
Гарольд знизав плечима:
— У справжньому загробному царстві, діючому, в нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так — підмоги не дочекатися.
— Але там є принци? — мій голос затремтів.
— Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци.
Потроху темніло. Небо остаточно вилиняло, з бежевого ставши блакитним, а потім і синім.
— А чому Оберон сам туди не піде?
Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:
— Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно й добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Варто їм довідатися, що короля немає на місці — тут таке почнеться…
— А якщо він умре? Не почнеться?
Гарольд винувато схилив голову.
— Ну що ти мовчиш?
— Якщо він умре, — сказав Гарольд глухо, — король усе одно буде на місці. Я.
— Ось як? — запитала я противним голосом ябеди. — Ти що, рівня Оберону?
— Ні, — Гарольд дивився за ріку. — Але коли… якщо… він умре, я отримаю в спадок частину його сили.
— Тоді про що ми взагалі переживаємо? — запитала я після довгої паузи.
Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало соромно.
— Пробач.
Він мовчав.
— Ну пробач, будь ласка. А ти сам не можеш туди…
— Ну нащо повторювати? — у голосі Гарольда було тепер роздратування. — Я піду, а там нехай кочівники дітвору ріжуть?
— Ти на мене сподівався, — сказала я сумно. — Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.