Читать «Ключ від Королівства» онлайн - страница 3

— Скажи, будь ласка… а що ти зробила на зупинці?

У мене знову сироти по спині так і забігали.

— Коли? На якій зупинці?

— З жінкою, яка кричала.

— Я нічого не зробила. Я просто їй сказала, що так не можна. І пішла. А ви бачили, чи що?

— Я бачив… Ти не просто їй сказала. Інакше б вона ще сильніше розійшлася. Ти не просто сказала — ти зробила. Усвідомлено чи випадково?

— Випадково, — сказала я. — І нічого я не робила. Я й пальцем її не зачепила. Якщо ви бачили, то ви й повинні…

— Стривай. Ти її не руками зачепила.

— А чим же?

І я почала сміятися. Не тому, що мені стало смішно, — борони Боже, у мене зуб на зуб не попадав. Просто треба було показати цьому стариганю, що я його не боюся і всі його домисли — справжнісінька нісенітниця.

— Ти мене злякалася?

Знову він дуже чесно запитав. І чесно здивувався. Ще б пак — у темряві плентається за дівчинкою здоровенний чолов’яга, бородатий, майже старий. Представляється Обероном. Ставить безглузді питання. І ще дивується, що мені трохи не по собі.

— Не бійся, — сказав він. — Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який уміє те, що ти зробила сьогодні на зупинці.

— Але ж я нічого не вмію! Це було випадково, розумієте? Мені просто… завжди погано, коли хтось кричить, лається. Я хотіла, щоб вона замовкла!

Я затнулася. Виходило, ніби я виправдовуюся. А з якого це дива?

Ми йшли все повільніше й повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастроному. Ліворуч, у двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з дивним дядьком назирці. Нема дурних.

— Ти б хотіла потрапити в Королівство?

— До Англії, чи що?

— Чому до Англії?

— Бо Великобританія — Сполучене Королівство.

— Ні. Не до Англії. У Королівство.

— Ні, дякую. Краще ви самі.

— Гаразд, — він не образився. — Я дам тобі одну річ. Коли зважишся — кинеш її на землю. Я чекатиму.

І вклав мені в долоню теплу кульку.

— Ну, до побачення…

Він ішов вулицею, усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він дійсно пішов. Озирнулася — чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Злетіла сходами в парадне. Бігом проскочила в ліфт.

І вже там розтиснула долоню.

* * *

Наступного дня у мене вже зранечку був особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і тарарам влаштували ні світ ні зоря: за столом Петрик кидався кашею в Дмитрика, а Дмитрик бив ложкою Петрика по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не кричали. Прийшла мама й вліпила ляпанця й мені — бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не битися. Я схопила зі столу бутерброд і так, із бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій, вискочила на сходи. Поставила рюкзак на поручні, всунула руку в кишеню куртки…

Він був скляний і трішечки світився ізсередини. Усередині кульки скло колихалося, мов холодець, і в цьому холодці плавав ключ — мідний на вигляд, із зеленими плямочками на борідці, він завмирав, коли я відводила погляд. А коли я знову нишком на нього дивилася — він починав поволі повертатися й мерехтіти, як далека зірочка.