Читать «Ключ від Королівства» онлайн - страница 2

Спочатку я злякалася. А потім глибоко вдихнула й подумала: чого мені боятися? Ще не пізно, на вулиці народу повно, менти на машині поїхали. Що він мені зробить, цей старигань?

На вигляд йому років сорок. Плечистий, високий, але не «качок». Борідка акуратна, коротко підстрижена. Пухова куртка. На перший погляд, ніби пристойна людина. Ну чого він до мене причепився?

А тут ще плечі від рюкзака розболілися — несила терпіти. І живіт почав нити з голоду. За весь день я тільки і з’їла, що бутерброд із сиром та «Чупа-чупс» у їдальні.

І ноги змерзли у вогких черевиках. Треба було додому поспішати, тим паче що о шостій мама прийде і, якщо мене не буде, влаштує скандал.

З іншого боку, ліхтар у нашому дворі третій день не горить. Під’їзд може бути порожній. І ліфт. А якщо цей дядько за мною в ліфт сунеться?

Може, зачекати на маму біля гастроному на розі?

І тут я розізлилася. З якого це дива втомлена, змучена, голодна людина, яка ще й уроки не вивчила, повинна півгодини стирчати під дощем тільки тому, що до неї приклеївся незнайомий чмир?

Я розвернулася й пішла йому назустріч. Думала, він відведе очі й пройде мимо — дзуськи, дивиться просто на мене!

— Чого вам, дядьку? — запитала я досить грубо. А як із ним іще розмовляти?

Думала, він здивується: мовляв, що трапилося, з чого ти взяла, йду у своїх справах…

Однак він навіть прикидатися не став:

— Поговорити треба.

Я від такого нахабства знову трішки злякалася. А наступної миті він як схопить мене за лікоть, як смикне кудись — я ледве на ногах устояла. А може, й гепнулася б, якби він мене не тримав.

У цей час повз нас на повній швидкості прогуркотів тролейбус, в калюжу колесами — гуп! І те місце, де я щойно стояла, обдало брудною водою, ніби з поливальної машини.

Дядько мене відпустив.

— Ходімо, — каже.

Я поправила рюкзак — він уже кілограмів зі сто, мабуть, важив. Ну що тут вдієш?

І попленталися ми поряд. Точніше, я пішла, наче нічого й не сталося, додому, а він зі мною — нога в ногу. Не відстає. Мовчить.

Я не витримала:

— Ну кажіть уже!

— Що?

— Кажіть. Починайте.

— Та не знаю я, з чого почати…

Якось дуже по-чесному у нього вийшло це. Коли наша класна каже: «Я навіть не знаю, що тобі сказати», — це полемічний прийом, іншими словами, брехня. Чудово вона знає: сяка-така, шкільний піджак не одягнула, на фізкультуру без форми, з біологічкою знову посварилася…

А цей дядько і справді не знав, що мені сказати. І чого було ув’язуватися?

— Тоді навіщо ви за мною… йдете?

— Бо дуже важливо, щоб ти мені повірила.

— Чому б це мені вам вірити? Я вас уперше бачу!

І я на нього покосувала — знизу вгору. Він, звичайно, не схожий на тих лиходіїв, якими нас у школі лякають. Хоча справжній лиходій і повинен виглядати приємно — щоб не викликати підозр. Щоб своїм виглядом зачаровувати жертву.

— Ну, — заговорив він знову, — якщо я почну з того, що мене звати Оберон… Ти мені, звичайно, не повіриш.

— Оберон… Аргон, неон, криптон, ксенон, — пробурмотіла я собі під ніс. У нашому кабінеті фізики таблиця Менделєєва висить, здоровенна, на всю стіну. З нудьги я її напам’ять вивчила. З тих назв хороші імена виходять. Командир космічного корабля Барій Рубідійович… Достойно звучить.