Читать «Ключ від Королівства» онлайн - страница 126

— Я б із задоволенням, Фіалку. Та без дозволу Оберона я не можу?

Фіалк хитнув головою, ніби кажучи: та припини, що за умовності. Я притиснулася щокою до теплого жорсткого крила.

— Я скоро піду, Фіалку, — сумно мовила я.

Він дихав мені у вухо. Величезні зуби були зовсім поряд — мені навіть боязко стало.

— Я сумую за домашніми… Проте і йти теж… неначе була хороша пісня, а й доспівати її не можна. Розумієш?

Фіалк глузливо дивився кудись мені через плече. Я озирнулася.

— Це була суперкаша, — серйозно сказав Оберон.

— Та облиште… пригоріла.

Король усміхнувся.

— Покатаємося?

— А можна?

— Хто сказав, що ні?

І за хвилину ми вже сиділи на спині Фіалка без сідла, і крилатий кінь ішов лугом ніби неквапливо, однак квіти й каміння мчали назад із величезною швидкістю, а у вухах моїх усе сильніше свистів вітер.

* * *

— Поглянь. Ось межа нового Королівства. Вона поки що не дуже помітна — якщо ж придивитися…

І я придивилася.

Мабуть, звичайна людина, не маг, і не змогла б її розгледіти. За цією межею невловимо мінявся рух вітру, трави, навіть хмар. Ледве відчутна грань, майже недоступна для ока різниця відтінків. Ось ростуть поряд дві однакові квітки, проте одна трохи яскравіша. І по-різному гойдають голівками. І метелик, долаючи невидиму межу, на мить зникає і відразу ж з’являється знову.

По той бік межі просто луг і просто квіти. По цю — раптом злітає коник, зависає, розпрямивши крила, і я бачу, що він дивиться на мене! У нього лялькове личко, зелені оксамитові штани розідрані на колінах. На колінах, що стирчать назад!

— Ай!

— Не лякайся. Через кілька днів тут розплодиться безліч найрізноманітніших істот. Майже всі вони будуть доброзичливі. Адже це наше Королівство.

На моїх очах бутон, який щойно був по той бік межі, раптом затремтів, розкрив пелюстки, і повітря над ним заструмувало.

— Дивіться! Межа рухається!

— Звичайно. У перші дні вона розширяється особливо швидко. За кілька років усе, що ти бачиш, — ліс, гори, море, берег — буде в межах Королівства.

Фіалк змахнув крилами, скочив з уступу на уступ, понісся між деревами. З розгону влетів у струмок, підняв копитами веселкові бризки.

— Це річка… Майбутня річка. Зараз тут води по коліно, але, коли виросте Королівство, тут ходитимуть човни і великі судна. Знаєш, що це? Народження світу, Ліно, ти не можеш цього не відчувати…

— Я відчуваю. Усі щасливі.

— А ти?

Фіалк прямував угору за течією струмка. Обережно ступав, пробираючись крізь гущавину.

— І я, — сказала я не дуже впевнено. — Ваша величносте… а де принц з Ельвірою?

— У них курінь ондечки, — Оберон показав кудись у бік гір. — їм справді слід побути на самоті. По-перше, вони молодята…

— А по-друге, їх ніби не помічають? Бойкот?

— Усе зміниться… — Оберон зітхнув. — Усе зміниться, ось побачиш. От схлине перша хвиля роботи, зберу знову суд і оголошу їм виправдовувальний вирок. Не можна ж їх вічно гризти, вони вже й так покарані… Поглянь. Тут початок нашої річки.

Ми спішилися перед прямовисною скелею. Високо над нами вода пробиралася крізь каміння, розбивалася на бризки, падаючи з висоти, і знову збиралася в потік і бігла вниз, до моря. Над струмком погойдувалися квіти на довгих стеблах. Дно рясніло різноколірними мушлями.