Читать «Ключ від Королівства» онлайн - страница 123

— Слухай… А я тебе непогано вивчив. Ну скажи — непогано?

Я розсміялася.

На зміну дневі надходив вечір. Караван ішов тепер не берегом, ми заглибилися в сосновий ліс. Небезпеки не було — так свідчив посох Гарольда. Мій посох залишився в Оберона, і король поки що не виявляв бажання повернути мені його.

Принцеси їхали в кареті. Завіски на вікнах були щільно опущені. Наскільки мені було відомо, жодна із сестер-хранительок не хотіла розмовляти з принцом чи Ельвірою. Вони пленталися в хвості каравану. На них ніхто не звертав уваги.

Тепер Гарольд розповідав мені, що трапилося з караваном за час нашої відсутності. Оберонові й магам дороги доводилося не легше, ніж мені, а може, навіть важче, адже під їхньою опікою було стільки людей! Докладну розповідь про загибель Ланса я вислухала, низько опустивши голову.

— …А зараз уже недовго. Нюхом чую — десь тут буде наше нове Королівство. Можливо, вже сьогодні туди дістанемося. Ти уявляєш, Ліно, — сьогодні!

— Гарольде, — сказала я тихо. — А що буде з королем, якщо він не зможе виконати обіцянки?

Гарольд підвів голову:

— Він тобі розповів, так?

— А по-твоєму, мені не можна довіряти?

— Я не це мав на увазі, — Гарольд зніяковів. — Просто це не для дівчаток.

— Я маг дороги!

— Добре, не сердься. Сама поміркуй: він присягнувся життям. Що з ним буде, якщо клятву буде порушено?

— Він помре?!

Гарольд засопів.

— Але ж це несправедливо!

Гарольд дивився вдалину.

— Треба відшукати для нього цих п’ятьох принців, — сказала я твердо. — Хоч із-під землі.

Гарольд зітхнув.

— Якби це було так просто…

Ліс розступився. Караван вийшов на високий берег. Море лежало далеко внизу. Терасами спускалися вниз зелені луги, а праворуч і ліворуч блищали у вечірніх променях сонця верхівки гір.

Сурмач раптом заграв незнайому мелодію, таку пронизливу й радісну, що кожна моя волосина стала дибки.

— Що це за сигнал?

— Прибуття, — хрипко сказав Гарольд. — Він сурмить прибуття Королівства і кінець дороги.

Розділ двадцять дев’ятий

Усе заново

Замок змінювався щосекунди. Ось він зовсім іграшковий, ніби шоколадний, з тоненькими башточками, з мереживними ґратами; ось він на очах погрубшав, посуворішав і перетворився на фортецю — твердиню з неприступними стінами, з очима-бійницями. Ось він став білим як сніг і святковим; ось його стіни набули рожево-цеглистого відтінку, а башти потовстішали, наче бочки. Ось він знову почав змінюватися: струмував у повітрі, перетікав сам у себе, поки не став природною частиною пейзажу. На фоні далеких скель, у компанії з високими соснами, в дружбі з лугами і морем — здавалося, він виріс тут сам по собі, саме такий, як захотілося природі, а якщо його не буде — світ навколо стане біднішим…

Я скажено зааплодувала. Люди, що стояли навколо, покосували зі здивуванням. Я зніяковіла й заховала долоні під пахви.

— Приблизно так, — сказав Оберон.

Повітряний замок на мить став майже реальним, а потім розтанув без сліду. Оберон опустив посох.

Люди, які до того стояли тихо-тихо, заговорили всі разом, зарухалися, хтось щасливо розсміявся. Я з жалем дивилася на місце, де ще секунду тому стояв замок — такий гарний! Це скільки ж часу потрібно, щоб побудувати його з піску й дерева, каміння й глини по-справжньому?