Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 37

— Не знаю, — недбало відповіла Неля. Найменше цікавило її, як у народі називають ларікс десідуу.

— Називають ще його льон-дерево. Мабуть, від його шовкових шпильок ця назва. Гарно, правда? Модриш, мудрина — на Гуцульщині. Червоний смерек — на Лемківщині. Чубатник, ярмиш.

Тепер Неля спитала щиро:

— А звідки ви це знаєте, швагре?

— А фармакологія?

— Хіба там подають і народні назви?

— Деякі подають, а крім того, гарна швагерочко, ми теж трохи читаємо. Нелюсь, я маю претензії до вас.

— Які?

— Ви не догадуєтеся? Ми запили з вами брудершафт, а ви надалі мені викаєте.

— Я просто забуваюся, — затріпотала віями, ніби мініатюрними віяльцями. — Певно, ми з вами давно на «ти». Що мені сказати, аби дати доказ, що ми на «ти»?

— Скажи, що ти мене трохи любиш.

— А я тепер усіх люблю.

— Як ти сказала?

— Можу повторити: я тепер усіх люблю і тому тебе теж.

— Всіх?

— А хіба це погано? Адже Христос наказував і ворогів своїх любити.

— І Сулімана любиш?

— Так. Сулімана теж. Дивак. Я колись не могла дивитись на нього, але тепер мені однаково. Так усе інакшим видається, коли людині однаково. Тобі не знайомий такий душевний стан?

— Я хочу знати, за що ти Сулімана любиш. — Серце калатало Безбородькові так, що заважало нормально віддихати.

— Я ж тобі говорю. Він був колись поганий до мене, а тепер став дуже добрий…

— А чим він був поганий для тебе? І взагалі, як це маклер може бути добрим чи поганим до тебе, панни Річинської?

— Я не хочу про це говорити, Фільку, — вперше назвала його Неля по імені. «Вона могла бути моєю жінкою, і десять разів на день могло звучати моє ім'я в її устах. Боже, який це чорт поплутав мені так карти?»

— То Суліман добрий для тебе?

— Я ж сказала, що навіть дуже добрий.

— І цього тобі вистачає? — відчув у собі — яка ганьба! — почуття ревнощів до сина сліпого Мордка. — Однієї, і то проблематичної, доброти вистачає тобі, щоб любити таку гидоту, як Суліман? Так, Нелюсь? Бійся бога, дівчино, скажи щось, бо я нічого не розумію.

— А тут нічого й розуміти, мій швагре. Для тієї любові… ти не станеш перечити, що існують різні… гатунки чи роди любові… тож кажу, для тієї любові, що її маю для Сулімана, вповні вистачає… однієї доброти.

— Хай мене грім поб'є, як я що-небудь розумію. Кругом загадки. Скажи мені бодай, що має означати «тепер я вже всіх люблю»?

— Ой швагерку, дозволь мені мати хоч один маленький секрет.

Подивився на неї допитливо:

— Це не маленький секрет, і боюся, що не одинокий.

— Звідки ти таке взяв? Чому, чому думаєш так?

— Ти нещира.

— Може, воно й так, але знайди інше слово. Нещира — то майже те саме, що брехлива. А я не хотіла б ані бути такою, ані щоб мене за таку вважали. З тобою ж — правда? — ми ніколи не були надто сердечними й відкритими.

— Не з моєї вини, — сказав шорстко, — я, крім того, що чоловік твоєї сестри, ще й твій опікун.

Останні переживання загартували Нелю. Життя навчило вже її, що спротив поплачує більше, ніж сліпа покора.

— Ти говориш неправдоподібні речі. Який ти мені опікун? Я ж тебе не просила про це. Щось не пригадую собі, щоб і суд наставляв тебе моїм опікуном. Зрештою, я вже де-факто і де-юре повнолітня, швагерку!