Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 306
Ірина Вільде
— Хотів би я почути ваше слово, прошу пані, — колійовий ступив крок вперед.
Олена передбачливо сховала руки за спину.
— Яке я можу мати слово, коли ви досі ціни не назвали?
— Ви фурт своєї! Хай вас за ціну голова не болить. Спроваджуйтеся і жийте на здоров'я… хай хата пусткою не світить…
— Слухайте, пане Лукаш, те, що ми з вами давні знайомі, ще не дає мені права використовувати вас…
— А може, я хочу того використовлювання? — спитав з розпачем, чи від того, що його не хочуть зрозуміти, чи від того, що програє, коли зрозуміють, до чого він річ веде.
Олена в розгубленості не знайшла нічого іншого, як захиститись перед ним своїми прибраними батьками:
— Мої опікуни вчили мене, що нічого не дається людям задармо. За все треба раніше чи пізніше платити…
А я вам загадувала, що у мене нічого, крім удовиної пенсійки…
Піт зросив йому чоло. Виймив з кишені досить свіжу, як на вдівця, картату хустину, і вимакував нею чоло і перенісся.
— То щось на те подобає, що я, гей той казав, про образи, а ви про гарбузи, але як вже так дуже дарованого боїтесь, то чого? Можна б його, як той казав, якось уладити, щоб вовк був ситий і коза ціла. От ішов би я з роботи та повернув час до часу, а ви б мені подали ложку теплої зупи чи гарячої, ще з-під покришки, бульби…
А там… час най би робив своє… Може б, ми обзнайомились краще!.. Привикли одне до одного… пізнали натуру ви мою, а я вашу, і, як то кажуть… далося б видіти…
«Мене недвозначно сватають, Аркадію, і ти подивись хто… І це тобі байдуже? І тут сама мушу виплутуватись… Може, дійсно, найкраще зробила б, коли б відразу тоді встала і пішла? Пропало…»
— Дякую вам за честь, пане Лукаш, але я не гадаю вдруге заміж виходити.
— Я розумію, — він дивився Олені просто у вічі, і це було найприкріше, — що, як той казав, зависокі пороги на мої ноги… Я все тото розумію, але я гадав собі, що поскільки ми знаємось ще з молодих літ, можна сказати, з самого дитинства, то я так поміркував собі, що воно, може, й не зле було б… все ж таки, рахувати, не зовсім чужі…
— Не знаю, пане Лукаш (свідомо тицяла те «пане» де треба й не треба), чи вийшло б воно нам на добро, чи зло, але я помінила собі вдруге заміж не виходити, а ви знаєте, що це значить…
Знав, аякже ж, що це означає: помінити для побожної людини — однаково що присягти.
Був безсилий перед доконаністю факту, проте тим більше проймав його душу пекучий жаль: чого… чого поспішилася з присягою?
Дивився на Олену німо сльозавими, скривдженими очима і лишень водив двома пальцями по губах, намагаючись якось успокоїти їх.
Нахабство залізничника (сміх і сором людям признатись, що він собі надумав!) погасило в Олени співчуття до нього, як людини.
В міру того, як спускалася східцями вниз до дороги, осідало в ній збурене нутро, ніби фуси в каві.
Звичайно, нічого не помінила вона собі, бо й не було потреби в цьому. І без того не вийшла б ніколи вдруге заміж. Не з сліпої вірності Аркадієві, ні! Хоч це, може, й була б справедлива помста за те, що у свій час, скориставши з права, що йому надало євангеліє і свячена вода, кинув її, сімнадцятирічну, напівпритомну од страху, в постіль на поталу своїй розгнузданій, безмилосердній пристрасті.