Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 305

— Аякже ж, — докинув він поштиво, — як люди бувають у нас, то треба і в людей.

— А втім, — замислилася, ніби не до нього кажучи, — властиво, я поза лісничівкою не знала нікого з людей. Навіть не знаю, до кого мала б я там заїхати. Цікаво, а сад, що його садив вуйко Ладик, напевно, вже постарів?

— Але мене-то пригадуєте собі?

З усього, що вона тут наговорила, його цікавила тільки та одна, для нього найважливіша, справа.

— Але ж так! — не завагалася Олена скривити душею. Зрештою, що зміниться від того, чи вона пов'яже цього підстаркуватого, добре лисавого чоловіка з одним з тих чорнобривих чи білобрисих сільських парубчаків, що вештались на лісництві, чи буде стояти на своєму? Вся вартість його особи була для Олени в тому єдиному, що він зростав у тому раю, що і вона, знав її опікунів, а може, чого доброго, і студента Ореста Білинського. — Пригадую собі вас, аякже ж… тепер вже пригадую, хоч на вулиці була б ніколи не впізнала.

— Літа, прошу пані. Я тоді ще у війську не служив.

— Так, так… а ви, може, пригадуєте собі сестрінка учителя Максимовича, студента Ореста Білинського? Приїздив інколи у Ліски на вакації…

— Пригадую собі, — обрадувався, що щораз більше ниток з минулого зв'язує їх. — Такий високий… все любив ходити з книжкою під пахвою. Збирав нас, молодих, у читальні та вчив хору. Хтось мені казав, що адвокатує тепер у Нашому, але, відай, якби-м зустрів його тепер, то так не впізнав би, як ви мене.

Меланхолійна посмішечка заграла Олені на губах.

— Напевно. Пан Білинський запустив бороду, як липован (хотіла ще сказати, що й полисів дощенту, але подумала, що це було б неделікатно з її боку). Один голос в нього хіба що той, що колись…

— А, і голос, напевно, не той! То тільки так вам здається! Голос теж старіє, прошу пані. Ади, я говорив з вами, а ви мене не впізнали по голосі, хоч не раз, бувало, ми перекидувались з вами словом.

Так, самій було їй цікаво знати, серед яких обставин це могло траплятись.

— Про що ми з вами говорили?

— Та… так, щоб акурат про щось, то не можна сказати. Але не раз було панночка вибігали на ганок і гукали: Василю, де ти, Василю? Внеси-ка води, чи дров, чи скоч до Мошка по сіль, чи що там вже треба було. А ви не дуже змінились, — сказав раптово, знітившись сам від своєї сміливості, проте докінчив думку: — Я всі ті роки, що ви у Нашому, приглядаюся вам… певно… здалека… тільки коси не ті, що колись, і, певно, тепер ви, перепрошую, як той казав, за сміливість, більше в тілі… але, як на мій густ, то навіть краще.

«Мені треба зараз, у цій хвилині, встати і піти, поки не пізно. Але бабська цікавість (за яку я себе не хвалю!) приклеїла мене до крісла, на якому сиджу: невже ж насмілився б? Вдова по отцю каноніку Річинським — і колійовий. Ні, не може бути, щоб він посмів так подумати!

А чому не може бути? Міг Бронко Завадка, людина без певного шматка хліба, скомпрометована тим своїм комунізмом, сягнути на дочку отця Аркадія, то чому не може він, державний службовець, власник двох будинків, попробувати щастя у вдови по тому ж отцю каноніку? До того ж, як каже Зоня, наш домашній адвокат у спідниці, вдова по священику — то найгірша фірма у фінансовому світі».