Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 301
Ірина Вільде
— Та тому, що до сьогоднішнього дня я не знала на зіхер, чи будемо жити разом з молодятами.
— А що це мало до речі? У помешканні з трьох кімнат могли б і молоді поміститись.
— Ага, тої самої! Господар не хоче, щоб з нами жили й молоді.
— Так казав?
— Ая, казав. Ще казав, що йому дотепер неприємно, що покійна відмовила нам… питав мене, чи їмосць не образилась…
— Та за що я там мала так дуже ображатись? Мене цікавить що інше: чому він не хотів, щоб молоді жили разом з нами?
— Їмосць, бігме, як дитина. А хто нині хоче брати молоду пару на мешкання? Їмосць не знають, як воно є? Де двоє, там до року троє. А їмосць знають, як то в хаті, коли мала дитина… купцяння… хлюпцяння… пелюшки… вільгість в хаті… стінки мокріють… А нині кожному його праця дорога, кажім сюди, кажім туди. А крім того, може, йому не до вподоби, що Бронко — комуніст.
— Так казав?
— Та що їмосць пристають до мене, як прокуратор: казав чи не казав… Не казав, але міг подумати.
— Я не знала, що Мариня вміє читати чужі думки…
— Ага, вмію! От зараз їмосць скажуть мені, що тепер нема у Нашому комуністів, бо їх розігнали ще влітку минулого року!
— О, то Мариня аж так добре проінформована?
«А чому б не була проінформована, коли по базарі валандається повно безробітних «просвітителів».
— Що їмосць кажуть?
— Хочу сказати, чи Мариня не застановлялася над тим, що для нас двох трохи забагато мешкання з трьох кімнат? Мариня не думала над тим, що з чогось треба ті покої оплачувати?
— А чому не думала-м? Думала-м.
— І що надумала Мариня своїм розумом?
— А надумала-м то, що для нас три покої в сам раз. В одному, тому найменшому, будемо жити самі. В другому, тому від кухні, будемо тримати столівників, а до третього візьмемо студентів на стацію, бо я не гадаю сидіти, склавши руки.
— Мариня має фантазію.
— Прошу їмосць, якби не моя фантазія, то їмосць, як інші вдови по священиках, не вилазили б з єпископської канцелярії.
Олена зціпила зуби. Натяк був грубий і дошкульний, але слушний.
Олена перечекала, як випогодиться, щойно тоді вибралася на переговори з власником будиночка під черепицею.
В міру того як ущухав дощ, уляглись і збурені материнським жалем почуття в ній. Прийшла настільки до рівноваги, що могла подивитись на се очима сторонньої людини.
За малим винятком, одружені діти (притому у всіх суспільних верствах) воліють жити окремо. Такий закон життя. Чого ж тобі, нерозумна мамо, робити трагедію з того, що сама природа визнала законом?
Олені згадується розмова з Орестом Білинським, коли її дочка Неля тайком від усіх обвінчалася в тюремній каплиці з людиною» засудженою до смерті.
— П'ять дочок маю, а чи пан меценас знають, що, властиво, я залишилась одинока?
Орест Білинський співчутливо потиснув їй руку:
— Перебільшуєте, Оленко, повірте мені, що перебільшуєте. Те, що діти відходять від нас, — не трагедія, а природний порядок речей. Що сказали б ви про квочку, яка водила б за собою здоровенних молодих курок? Трагедія була б щойно тоді, коли б ваші панни ніколи не покинули батьківського дому.
Як же придалися їй тепер слова друга юності! Стали для неї кладкою з надійним поруччям, якою могла пройти понад розбурхану ріку почуттів на берег розсудливої рівноваги, хоч серце не переставало пощемлювати.