Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 300

— Не говорила-м, бо-м поклялася, що буду тримати язик за зубами.

— Я не розумію Марині…

— Їмосць хочуть, щоб їм все на лопаті викласти…

— Мариню!

— Ну, бо… бо, може, я не хочу всього сказати?

— Мені Мариня не може сказати?

— А як я скажу їмосці, що докторова дала п'ятку, аби-м мовчала.

— Моя дочка дала Марині п'ятку, аби Мариня промовчала переді мною про смерть чужої, можна сказати, незнайомої особи? Мариня п'яна, чи що?

— Ага, п'яна-м! Впила-м ся дощем, бачать їмосць, як періщить по шибах? Пані докторова не казали мені акурат їмосці про це не говорити, але вцале нікому, а я така: як нікому, то нікому. П'ятка пішки не ходить, а нам якраз тоді грошей треба було…

— Я далі не розумію, в чому справа…

— Та в тому, що та жінка отруїлася…

— Та я щось чула одним вухом.

— А то файс! А чому мені їмосць нічого не сказали? А як їмосць чули? Чим вона отруїлася?

— Моя Мариню, я маю досить своїх клопотів, так що чужі не дуже тримаються моєї голови.

— Е, та-бо то цікаво! Вона, ніби покійниця, малювала собі якоюсь бідою — чують їмосць? — не брови і не кліпавки, а попід очима… І десь був там прищ чи остуда, досить того, що дістала ціпняка — і фертіг.

— Але я далі не розумію, причому тут наша докторова?

— Та не про докторову йдеться, а про пана доктора… Першого покликали до неї нашого зятя, а пан доктор щось не міг зразу пізнатись на хворобі, а як привезли другого, то було вже запізно.

— То виходить, що вона не отруїлася… а… Хто це Марині наговорив такого?

— Одна жінка на базарі казала мені.

— Скільки я Марині говорила, щоб Мариня не приносила з базару жодних пліток!

«Допікаю їй тим базаром, а по правді, якби не Мариня і не базар, то я не знала б, що у світі діється. Так, Аркадію, так, тепер базар весь мій світ, а Мариня вікно в нього… Значить… Фількові не пощастило… Якщо Мариня дістала п'ятку, то скільки заплатила Катерина родині покійниці? А лікарі — конкуренти, які тільки і чигають, щоб

їхньому колезі поковзнулася нога… Чим… чим… заставив він їх мовчати… хіба одним тим, що у свій час не зробив ужитку із скандальних випадків у їхній практиці… рука руку миє, бо обидві брудні. А мої діти затаїли переді мною… але це не з жалощів до мене, що ніби зараз всім проймаюся… ні, ні, не з жалощів, Аркадію, а… якась дурна недовіра до матері… А особливо Катерина, знаєш, яка вона…»

— Їмосць щось кажуть?

— Ага, кажу. Кажу, що наколи пані докторова дала Марині п'ятку, щоб Мариня мовчала, то хай Мариня мовчить.

— Або я комусь говорю?

— Ну добре, вже добре… А звідки Мариня знає, що чоловік покійниці готовий винаймити нам будинок? Та він, напевно, має великий жаль до нас всіх, хоч ні я, ні Мариня не знаємося на медицині й небіжки не рятували.

— А бачить їмосць, що не має.

— Десь Мариня все знає…

— А то файс! — за своєю улюбленою звичкою скресала Мариня долонями. — Чай-ко не виссала я того з пальця! Сам, прошу їмосць, говорив мені про це.

— Говорив Марині, що не має жалю до нас?

— Не це… не це… говорив, що готовий тепер винаймити нам той будинок.

— Дивно… А чого це Мариня тримала це дотепер у секреті переді мною?