Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 285

— По-перше, говори тихше, а по-друге, я здогадуюся, що ти хочеш мені сказати, але цим разом говорити буду тільки я. Зрозумій, хлопче, що це моя остання нагода виговоритися. Знаєш, як кажуть, думала мовчать, та не мовчиться.

— А час втікає… а я спішу, щоб нічого з нього не втратити, і таке виходить, що… що, розумієш, збився і не знаю, з чого починати. Крім того, та проклята свідомість, що тепер кожне слово надзвичайно важливе і разом з тим, власне, вже без значення.

Бачиш, Бронку, я вмів, так мені бодай здавалося, чудово вмирати теоретично, а практично… боюся, що не здам екзамену на «відмінно». Знаєш, — хлопче, чого в тебе така міна, як у воші у великий піст? — жити таки простіше. Може, тому, що ми почали засвоювати собі цю штуку ще в лоні матері? А взагалі, розумієш, смерть як така була б цікавим експериментом, якби його можна було повторити. Бачиш, я не кажу, що я не боюся. В мене є, хлопче, є той підлий страх. Я чую його в мозку. В горлі, коли воно злипається так, що не може пропустити повітря, у вухах. Цікаво, правда? Але то не страх перед самою смертю. Сама смерть, розумієш, вже не болить. В мене є страх тільки перед церемоніалом смерті. Зрозумій, що я досі ще не вмирав ні разу і тому — смішно, що? — не знаю, як воно вийде в мене. Може, треба би якось… патетично, а я не знаю, як це робиться. Не репетирував цього на волі, от біда! Все ж таки передай товаришам, що постараюся вмерти, як солдат революції. Слухай, то не занадто пишно сказано?

І ще одно, бачиш, був би забув! Вважайте, хлопці, на себе… бережіть себе, бо так хочеться, щоб хоч один з нашої когорти увійшов у «вольную нову…». І знаєш, що мене ще страшенно мучить, що… що це може статись дуже скоро після того, як я накиваю п'ятами…

Ох, як досадно від цієї думки! Мене у пеклі шляк трафить, коли воля прийде за рік чи два після мене… Невже мене доля має аж так виківати? А взагалі всім доведеться вмирати, і на це нема ради. Постараюся, хлопці, не завдати вам сорому. Чого ти так сумно дивишся на мене, немов ми більше не побачимось? Я не граю, хлопче, не бадьорюся, не рисуюся штучно…

До речі, є ще одна побічна цікавість, що додає мені… ну… як це сказати… Не знаєш? Бадьорості, чи як? До біса цікаво, як буде уриватися остання ниточка життя. Розумієш, перехід від свідомості до небуття. Розумієш, трохи легше від того, що я просто примусив себе усвідомити собі, що стою перед необхідною неминучістю. Чи буду співати, чи товкти головою об мур, нічого від цього не зміниться. А крім того, розумієш, чому я повинен би бути нікчемнішим від сотень і сотень, що йшли до мене назустріч смерті з піднятою головою.

Все в порядку, слухай. Я ще колись, двадцять років тому, сказав собі: я готовий на все, навіть на смерть. Розумієш, такий контракт з костусею. Вона мала право кожної хвилини прийти по мене, а вона, дивись, показалася великодушною і продовжила мені життя на цілих двадцять років. Але людина, хлопче, завжди свиня. Завжди їй мало. Ага, ще одно. В мене, як у кожного порядного смертника, є останнє бажання. Прошу тебе, час до часу цікався, де Рита і що робить… Скажи їй, що просив пробачення, що так воно все якось по-дурному між нами вийшло. Можеш сказати, що вона мені завжди була дуже дорогою. Хлопцям передай…