Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 279

Мене навчила література бути гордою, а не навчила, як робити, щоб серце не боліло за тим, кого відкинула з висоти своєї гордості.

Де ж тут логіка: відкидати людину, як недостойну, а потім ціле життя плакати за нею?

Та не думай, що я тут зовсім розклеїлася з туги. Крім того, що працюю (заробляю на власний хліб), ще й займаюся спортом та спостерігаю, як мене любить той хлопець.

Ну, годі про себе!

Олю, я від усього серця свого дурного поздоровляю тебе з коханням і… громадською відвагою!

Слухай, майже завидую. Передай моєму майбутньому швагрові, що я авансом симпатизую йому. Уявляю собі, як Наше палає сенсацією!

Так дивно. Ти, найбільш урівноважена і розсудлива поміж нас, здобулася на відвагу підпалити такий пожар, а я, що збиралася діставати зірки з неба, так ганебно спудлювала. Своїм дочкам забороню зачитуватися книгами про жіночу гордість. Чого все те варте, коли нема біля нас того, кого ми любимо?»

Неля, якій Ольга дала почитати листа Слави, сказала:

— Славка має рацію. Ти не знаєш, бо не можеш знати, яке це щастя, що він з тобою. Була б ти на моїм місці, тоді навчилася б цінувати те, що маєш.

— А я й без того ціную, сестричко.

Бікфордів шнур тлів, тлів, аж одного дня дав невеличкий, але все ж таки вибух: на ім'я Ольги прийшов лист з редакції «Нова жінка», в якому редакторка просила при нагоді зайти в особистій справі. Судячи з того, як півтора року тому пані Вільчинська прийняла Ольгу, коли та приходила просити будь-якої праці, не могла вона сподіватись й тепер нічого доброго для себе. Правда, різниця в тому, що тоді вона сама прийшла, а тепер її запрошували.

Ольга була задоволена, що листоноша вручив листа їй, а не кому-небудь з домашніх. Було б боляче, якби мама у своїй наївності пов'язувала з ним якісь надії. Тому Ольга не призналася ні Бронкові, ні сестрам, а тим паче Олені в тому, що отримала запрошення від редакторки «Нової жінки» зайти в особистій справі.

Редакторка прийняла Ольгу з шанобливою ввічливістю, як достойного і бажаного гостя, без іронічного, як попереднім разом, «чим можу служити?».

Пані Вільчинська, яку протягом цього часу Ользі доводилося бачити тільки зрідка, трохи поповніла, що, може, було б їй і на користь, якби не зайві волосинки на підборідді і над губами. Гладка рожева шкіра обличчя, акуратна (для дам середнього віку) зачіска, бездоганно випрасувана біла блузочка і чорна, теж бездоганно вичищена і випрасувана сукня-безрукавка, пенсне на золотому ланцюжку і витонченої форми жіночі руки робили редакторку приємною жінкою.

— Прошу сідати, панно Олю. Гарно, що ви прийшли.

Ольга відразу зміркувала, що редакторка запобігає її ласки, а значить, чогось хоче від неї. Але, боже ти мій, чого може пані Вільчинська хотіти від сироти по каноніку? Загадковість ситуації ще більш онесміливила Ольгу.