Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 278

Затримавши думки при собі, Олена тільки сказала:

— Залишім ці справи, дитино, часові. Він мудріший і делікатніший за нас усіх.

Давши розумну пораду маленькій господиньці, Олена не почувала себе в силах самій скористатися з неї: невже ж і найбільш врівноважена, найрозсудливіша з-поміж її дочок теж здатна на таку сліпу, шалену любов, коли й рідна мати стає завадою?

Ольга під впливом розмови з Оленою написала листа до Слави, в якому оповістила про свої заручини з Бронком Завадкою і… про любов взагалі.

Відповідь Слави більше стосувалася її і Севера, ніж Ольги і Бронка.

Слава писала своїм щедрим, неуважним («гандрабистим», — казала Олена) почерком:

«Дорога Олю, одночасно з цим листом висилаю і фамілійного на адресу мами. З нього дізнаєшся, як працюю, на чому сплю, що їм і де живу.

З тобою мені хочеться поговорити. Ти поняття не маєш, як цього не вистачає поза домом. Дома ми теж між собою рідко говорили по душі, але це частково заступає наша фізична близкість і… інтонація слова. Ми могли порозумітися одними поглядами тоді, коли для написаного слова так багато треба, щоб передати його теплінь.

І так оте непередане безпосередньо нагромаджується в мені, нагромаджується, аж поки перестає бути актуальним, але й тоді давить душу своїми тлінними останками.

А взагалі час поза домом набирає іншої питомої ваги і звучання. У Нашому після матури я не знала, що робити з часом, доки не став його всього поглинати Север! Тут я завжди терплю голод часу. Поза домом (під словом «дім» розумію маму, вас усіх, Філька, Мариню) багато життєвих істин приходить до людини без прикрас і впритул, і нікому тебе виручити перед ними. Ти у великому гурті, але ти — одна. За все, що зробиш, відповідаєш тільки — ти. А дома? Там всяка радість, і горе, ба й відповідальність — подільні. Але це дає особливий гарт духу, якого ніколи не здобути у домашніх умовах. І я цим трошки пишаюся. Ми ті, що поза рідною стріхою і… маминим фартушком. Маю враження, що ті, поза домом, повинні читати (тобто виховуватись на спеціальному роді літератури) таких авторів, як Джек Лондон, Конрад, Майн Рід, наш Стефаник. Поза домом я увійшла у душевний конфлікт — ніколи не додумаєшся, з ким! — з… Ольгою Кобилянською. А я ж її обожнювала і обожнюю! Її твори розвинули в мені жіночу гордість так, що я поставила завищені вимоги до того, кого любила (ти знаєш, кого маю на думці, правда?). Я послухала Наталки Верковичівни, а тепер каюся. Наталка гордо відкинула свого Орядина, бо він в її очах не досяг свого полудня, і… полюбила гідного себе доктора Марка. А зі мною та біда, що я відкинула Севера, а не можу полюбити гідного себе. Є тут один такий хлопець, що любить мене, а вся моя душа рветься до слабохарактерного, неповороткого в житті, без полудня, тепер чужого мужа. Чи не помилкова ця думка відкидати людину від себе тільки тому, що природа створила її слабшу духом і вона по самому складу своєї натури не може бути інакшою? Чи не доцільніше було б, коли б сильні брали на себе добровільний, за велінням серця, обов'язок тягти слабших?