Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 267

— Ей, тату, таж-бо в тому й річ, що люди доти чесні та порядні, доки самі шефами не стають!

— Е, перепрошаю тебе, то собі якісь там люди, а то мій син! Мені не йдеться, повір мені, про заробітки! Я навіть не хотів би, щоб ти собі визначував більшу плату, як її мав би у тебе, скажім, майстер. Я навіть хотів би, щоб ти ті справи вирішував, так мовити б, колективно. Розумієш — кожному по його внеску праці у діло. Ти був би власником чи співвласником тільки формально, а фактично це був би кооператив.

— Ну добре, тату, якщо б це мав бути фактично кооператив, то чого вам так боляче залежить на тій формальності?

От, зажене тебе бенькарт таким питаннячком у сліпу вулицю, а ти відповідай йому, як знаєш!

— Слухай ти мене, чи ти думаєш, що я забув, як він мене обманув з твоїм першим заробітком? Міг обіцяти, а пізніше сказати, що йому не хочеться дати, — і що я був би йому зробив? Але він обманув мене! Насміявся наді мною! А що я міг йому тоді зробити? Ти ж мав учитись у нього. Я був залежний від нього. Я змовчав, але сказав собі, що ще прийде коза до воза. І я таки дочекався, що прийшла коза. Пан Кость Філіпчук, фірма, як він каже на себе, просить мене, аби я напутив тебе на розум, щоб ти пристав на спілку з ним! Бронку, та чи міг я коли-небудь припускати, слухай мене, чи бодай снити про те, що Кость запобігатиме твоєї і моєї ласки? Ти не думай собі, що твій тато на старість з'їхав з глузду і надумав з сина-революціонера зробити капіталіста. Я, слава богу, ще при здоровій пам'яті і здаю собі справу, які можуть бути заробітки в українській друкарні. Але я хотів би, ти не повинен цього взяти за зле старому батькові, я хотів би, слухай ти мене, щоб мій син досяг того, чого батькові не вдалося. «Друкарня К. Філіпчука і Б. Завадки»!.. Другий раз така оказія не повториться, сину. І хто то міг подумати, що дуб так скоро спорохнявіє! І ще одно, Бронку. Правда, ми ніколи з тобою в таку бесіду не заходили, але, як той казав, колись треба і про це поговорити. Одним словом, треба тобі, сину, і про женячку колись подумати.

— Та… треба! У монахи записуватись не гадаю.

— О, це розумне слово! Філіпчук якраз натякав мені, що мав би для тебе дівчину.

Бронко спохмурнів.

— То ви, татку, маєте мене вже за такого нездару, що навіть сам собі жінки пошукати не може?

— То так говориться. Я не хочу, той, боже борони, тобі докорів робити, але ти вже раз пошукав собі сам жінки.

Натяк на Сташку недвозначний. Не подобається Бронкові така неделікатність батькова. Стримує себе, щоб не відповісти йому грубувато.

— У всякому разі, не просив я вас, щоб ви мене розженювали, і взагалі нема про що говорити.

— Но-но! — поплескує Йосиф сина по плечу. — Ти, бачу, вже надувся на тата. Ти не думай собі, що твій тато хотів би випхнути тебе за стару, криву, горбату, аби багату. Я не хотів тобі наперед нічого говорити, але тепер скажу. Я бачив ту дівчину. Видиш, кращої невістки й не бажав би собі.