Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 255

— Я думаю, Зибцю, що, — він відкашлявся, — що ти… що ви всі разом… подумаєте про якусь охорону для мого сина.

Квасніцький мусив подумати, що відповісти.

— Я розумію батька, — сказав згодом, як видалося Ілаковичу, щиро, — міг би зрозуміти і товариша по шкільній лаві, але поступати, діяти мушу так, як вимагає цього від мене моя посада. Скажу тобі образно: потриманого товару ми не приймаємо. Охорона доти, доки служба. А за кордоном твій син нам не потрібний.

— Але ж він, — Ілакович відчув, як виступив йому піт на переніссі і чолі, але не хотів при Квасніцькому витирати його, — наразився на смертельну небезпеку в ім'я… для добра Польської держави.

— Прошу ксєндза, ми досить довго знаємося, щоб говорити між собою відверто. Те, що ти сказав, то воно трохи не так. Там, де пахне грішми, можна про почуття не згадувати. Безперечно, пан Ярослав Ілакович був цінний для нас ще й тим, що не кожного можна на таке діло наломити. Хай ксєндз не думає собі, що ми багатьох не перепробували, заки зупинилися на його сині. Є такі завзяті бестії, що воліють, щоб їм ребра поламати, ніж їх характер надломити. А у сина ксєндза рідкісна гнучкість характеру. З такими прикметами він не пропаде і за кордоном, хоч є прислів'я, що влада любить доноси, але не шанує донощиків.

— Залишмо, Зибцю, філософію на потім. Славко в мене єдина дитина, і йому загрожує смерть… Коли ви його, як ти кажеш, зігнули чи зламали його характер, то за моральним кодексом співвинуватці його нещастя.

— Сидорцю, тепер я тобі скажу: залишмо моральні закони на пізніше. Ми — мужчини і завжди маємо справу тільки з повнолітніми. Твій син знав, на що йде.

— Хай буде і так. Це була з його боку політика дальшого прицілу.

— Політика? — референт запхав руки в кишені і кілька раз гойднув ногами. — Я не зустрічав більшої проститутки, ніж політика.

— І це говорить референт від справ політичних?

— Це говорить колишній колега своєму колишньому шкільному колезі. А втім, якщо мої слова пошокували ксєндза, то ксєндз може в іншому місці зробити з них вжиток.

— Мені не до жартів, Зибцю, — голубі очі отця Сидора підозріло зарожевілися.

Квасніцький не помітив чи, може, вдав, що не помітив психічного заламання в Ілаковича. Прибравши бадьоро-привітний тон, яким привітав був гостя, сказав, потираючи руки:

— Паспортик буде, прошу ксєндза, а щодо особистої охорони сина, на жаль, не можемо не тільки щось зробити, але й пообіцяти не маю права. Ксєндз дарують, але я чекаю службового дзвінка з Варшави, — він тицьнув Ілаковичу два пальці, делікатно попихаючи його до дверей.

«Яка ганьба, — подумав Ілакович за дверима, — мене, Сидора Ілаковича, виставили за двері, і ще хто: Зибцьо Квасниця! Маєш рацію, мамцю: «Ере ферльорен — аллес ферльорен».

Пожалкував, що в цю хвилину не мав при собі револьвера. Знав добре, що заки заїде додому, то знайде причину, яка випросить його у смерті.

Олена поралася в їдальні коло буфетів (Мариня викинула черговий коник: як немає добробуту в домі, то нічого й порядки на глянц тримати в ньому), коли без стукоту і привітання увійшла заплакана Меланія Річинська.