Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 20
Ірина Вільде
— Ну, що значить, звідкіль я знаю? А хто має знати? Як я там буваю і не бачу отця каноніка, то я можу на зіхер сказати, що отець канонік там не буває. Ну, хіба то така висока філософія.
— Правда, філософія невелика. Чекайте, Суліман, — прийшла нова думка Ілаковичу, і він відтягнув маклера вбік, а одночасно гудив самого себе: «Що я роблю? З ким я вдаюся у інтимну розмову?» — Як же ж це розуміти, що ви часто буваєте у панства Річинських? Чого? Не хочеться мені вірити, щоб моя братова, пані добродійка Олена Річинська, заступала свого покійного чоловіка і продовжувала в його імені вести гандлеві справи з вами.
Суліман мав такий вигляд, начеб заздалегідь був приготований на таке питання. У всякому разі, не думав, що відповісти на нього.
— Чому зараз пані добродійка Річинська? Звідки? Ві кімт вроне ін ді кляткес?
— Звертаю вашу увагу, Суліман, що порівняння не зовсім на місці.
— Що значить не на місці. Це прислів'я, а не порівняння, прошу отця каноніка. Хіба я посмів би порівнювати паню добродійку до ворони? Скоріше вже, ну, до… голубки, що, ні? А чого отець таке питають, коли добре знають, що з пані Річинської такий гешефтсман, як з мене балерина?
— Значить, маєте справу з котроюсь з панночок… Чого ви смієтесь, Суліман?
— Мені стало смішно, як отець спитали, чи я маю діло з котроюсь з панночок…
— Киньте глупі жарти, Суліман. Що ви собі кінець кінцем дозволяєте? Я радив би вам… не забуватися… Я думав, може, панна Зоня схотіла в якісь гешефти встрявати.
— Панна Зоня? Чому якраз панна Зоня? А може, — посміхнувся загадково Суліман, — може, тут про такий гандель розходиться, що отець канонік за голову схопляться, коли дізнаються…
Загадковість мови маклера щораз більше дратувала отця Сидора.
— Досить пусто язиком молоти, Суліман. Я взагалі сьогодні щось не впізнаю вас. Ви часом не хильнули трохи шабасівки, ге? Давайте покиньмо дурну розмову, я хочу сказати (слово «порадитись» не пролізло Ілаковичу крізь горло), хочу спитати, вірніше, вас, як би ви на те дивились, коли б я захотів придбати собі домик у Нашому так на сорок-п'ятдесят тисяч?
— Ну, що за питання. Як треба, то зробиться, отче канонік. А як там з цукровнею? Дехто з дооколичних пахтярів запитує, чи на другий рік сіяти їм цукровий буряк?
— Не знаю, — мовби забувшись, попав отець Ілакович в інтимний, звірливий тон, — боюся, що замаринував я свої гроші в цементі, і камені, і… на фундаменті залишиться. Не ті часи. Ви це добре знаєте. Ви, — свідомо скривив душею, — може, й краще за мене знаєте, яка тепер політична ситуація.
— Ну, а на кам'яницю в місті —то що? То не ті часи? Як підуть, прошу ксьондза, ті часи, то заллють і міста, і села.
Знову укол страху, від якого місцями шкіра затерпла. Що має маклер на думці?
— Я думав би поки що підшукати якусь підставну, розуміється, на сто процентів певну особу. А пізніше «купив би» я в себе будиночок і заінтабулював на ім'я сина.
Суліманові заграли очі.
— Думка перша кляса, аби я такий здоровий був! Я й не гадав, що в отця каноніка такий хвит до інтересів. Але один варунек, прошу отця.