Читать «Одержима» онлайн - страница 112

Від неї співчутливо задкували й співчутливо сахалися. Ірина пройшла повз міліціонера в бронежилеті, що обвів її уважним поглядом:

— Громадянко!

— Усе згоріло, — схлипнула Ірина в екстазі.

— І документи? — проникливо припустив міліціонер.

Але цієї миті в нього на поясі ожила рація — і зажадала термінового звіту.

Не прискорюючи ходи, аж ніяк не переходячи на біг, Ірина йшла, розмазуючи бруд по обличчю, вдаючи, що плаче. Алісина рука в її руці спробувала викрутитися:

— Слухайте…

— Іди за мною, — монотонно прогула Ірина. — Йди… Ах ти ж паскуда.

На стоянці, де мав чекати Вова, не було сірого пежо з велосипедами на даху.

— Вова твій поїхав, — повідомила відьма.

— Він не мій.

— Твій, твій. Він мені все розказав.

— Ви з ним говорили?!

— Скоріше, — Ірина відстібнула від огорожі свій моторолер. — Сідай.

Аліса позадкувала:

— То це ви всю дорогу за нами їхали?!

— Я тобі життя рятую, — прогарчала Ірина. — Хочеш жити…

Недоречно згадався Термінатор.

— …йди зі мною!

Вона нервово засміялася, долаючи пафос моменту, і викинула Вовин мобільник у найближчу урну.

* * *

— Діду, ти не хвилюйся, будь ласка, і не ображайся, я… в перукарні. Так, досі… Що це гуде? Це фен гуде. Я вже закінчую… Буду от-от… Перетелефоную, як під’їду… Цілую… З днем народження!

Голос в Аліси трохи тремтів, але загалом упоралася вона добре. Ірина подивилася в дзеркало свого скутера; тепер, коли місце демона зайняла Аліса, відьма відчувала дивну порожнечу.

Наче їй бракувало Олега.

— Де, ти сказала, повертати?

— Через один провулок праворуч, де жовтий кіоск…

— Врахуй: часу в тебе рівно п’ятнадцять хвилин.

— Ага, аякже! Я димом просмерділа, у мене на голові вороняче гніздо…

— Дід розсердиться. Він уже сердитий. Хочеш, щоб він про все дізнався?

— А ви взагалі хто така?!

— І приготуй гроші, — не відповідаючи, продовжувала Ірина. — За таксі заплатиш сама.

— Йому це так не минеться, — сказала Аліса, помовчавши, й обидві зрозуміли, кого вона має на увазі.

* * *

Аліса винаймала квартиру недалеко від університету, удвох із подругою. Тієї дуже вдало не було вдома; поки Аліса, замкнувшись у ванній, приводила себе до ладу, Ірина заварила на кухні чай.

Напилася. Вмилась. Вийшла до передпокою, так-сяк поправила зачіску. З дзеркала на неї дивилася втомлена, бита життям, підтоптана жінка.

А за плечем стояв чоловік із тонкими, стиснутими в стрілочку губами.

— Чого дивишся? — запитала відьма ворожо.

Олег повагався. Дивитись, як вагається демон, було страшнувато; нарешті сказав зовсім не те, про що збирався (принаймні такий висновок зробила Ірина з його вигляду):

— Дізнайся, чи немає в неї алергії на що-небудь. Буває, коли людину кусає, наприклад, бджола…

— Немає в неї ніякої алергії. Вона здорова, як кінь.

— Ти її медичну карту дивилася?

— Олегу, я дивилась на її лице. Вона здорова.

— Проводка в будинку справна? Оголені дроти? Праска? Фен у ванній?

— Олегу…

— Ти рахувала, скільки разів сьогодні вона могла померти? На трасі, в кублі, на даху…

— Олегу, — втретє повторила Ірина, — жодна людина не може померти більше ніж один раз.