Читать «Електрик» онлайн - страница 5

— Вибачте, — пролепетала адміністраторка. — Це… у нас у місті…

— Що у вас у місті? — Ніна говорила тихо, але дуже твердо. — Ви ж розумієте, щодо заборгованості — повна маячня, ми вранці приїхали, і ми нічого не могли заборгувати «міському управлінню електричних мереж»… Існує взагалі в природі таке управління?

— Н-не знаю, — промимрила дівчина. — Це… я не знаю, як пояснити. Ніхто не ходив коридором. Ніхто з персоналу не міг таке підсунути.

— А дані? Чи не з вашої облікової картки?

— Не знаю, — дівчина опанувала себе. — Нічого не можу сказати. Звертайтеся до старшого адміністратора, він буде після четвертої.

— Дивні жарти, — Ніна знизала плечима. — І дивна помста. Моя супутниця… людина нервова, але рвані рушники в номері — це теж непорядок, правда?

— Це не помста, — крізь зуби сказала дівчина. — Я тут узагалі ні до чого. Але якщо… якщо хочете… — вона перевела подих. — Їй треба ці гроші, оцю суму, що там зазначена, кому-небудь віддати. Або купити на ці гроші ліків і віднести до лікарні. Або просто милостиню… роздати.

— Зараз, — жовчно відгукнулася Ніна.

— Ну, що там? — прокричала з ванної Олена, коли Ніна причинила за собою двері номера.

— Пропонують тобі милостиню роздати на ці гроші, — буркнула Ніна.

— Що, отак, сто баксів — милостиню? Кучеряво вони живуть у своєму Задрипанську!

Ніна зім’яла аркушик і викинула у пластиковий кошик для паперів.

* * *

Вечір удався.

«Бесіда за чашечкою чаю» вилилась у вечерю за пляшкою доброго вина. Ніна підсвідомо чекала розчарування: коротка зустріч, повна недомовок, бажаніша за довгу бесіду; чарівний директор зблизька міг виявитися недалеким і пустим.

Однак не виявився.

Він знався на живописі, він спеціально їздив на театральні прем’єри, він збирав колекцію джазу. Він говорив компліменти природно, як воду пив, а помічаючи дрібні вади ескізів, говорив доказово й точно. До кінця вечора вони домовилися бути на «ти»; Олена, купаючись у периферійних шарах приємної бесіди, спостерігала за Ніною з певним смутком.

Машина директора підвезла відрядниць до порога готелю. Йдучи до сходів, Ніна встигла помітити напружений погляд адміністраторки; дівчину мали змінити над ранок.

— Це добре, Нінель, — міркувала Олена, влаштовуючи собі лігвище на дивані. — Це тобі корисно… Ти ж гарна, розумна, талановита жінка, але одна, а чому? Занадто ти гарна для середньостатистичного мужика. Мужик це розуміє. Ти це розумієш…

— Оленко, — сказала Ніна, — спати час.

— Ні, а я кажу, що це добре! Обручки на пальці в нього немає. Сімейний стан — невизначений. І на тебе дивиться, знаєш, із цікавістю, я цей погляд чудово відрізняю…

— Іди спати, Оленко.

— Ну, давай. Я завтра вранці поїду з договорами розгрібатися, а ти спи, якщо хочеш, хоч до обіду…

Накинувши халат, Ніна навшпиньки пішла до ванної — і в коридорі раптом спинилася.

З-під вхідних дверей визирав білий аркуш. Ніна взяла його до рук.

«Олено Вікторівно, можете не вірити, — прочитала роздрукований на принтері текст. — Але ці гроші треба віддати кому-небудь за двадцять чотири години. Будь ласка, зробіть це. Будь ласка. Інакше буде пізно».