Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 38

— Негідник! — лайнувся Дгаму. — Тільки-но ми попливемо, він скочить до машини і рушить.

— Ні, — сказав Бандала. — Він якусь хвилю перечекає, перш ніж поїде. Бавиться з нами.

Тікірі розлютився:

— Бавиться! Бавиться! Невже ти нічого іншого не ладен сказати? То нумо теж гратися, чуєш, Вікрено! Ми двоє веслуємо далі, це нам за іграшки, правда ж, Вікрено? А ви двоє ляжете. Або скочите до води, попливете до берега й попросите тих мерзотників, аби вас підвезли, бо ви знесилились. — Тікірі занурив весло до води майже тим самим рухом, як тоді, коли хотів ним прохромити блакитну акулу. — Для нас двох це за іграшки, — повторив. — Забавка! Ну то як, Вікрено? Ми при нагоді любимо погратися. Адже ми чоловіки.

— Пхе!.. — пирснув Бандала, не ладен пояснити, з чого він, власне, сміється — чи то з хизувань Тікірі, що він чоловік, а чи з його плутаної мови про те, що чоловіки залюбки граються. Але перш ніж Бандала розтулив рота, Вікрена й Тікірі завеслували так несамовито, що човен стрибнув, наче його пхнув хто; Бандала втратив рівновагу, сіпнувся назад, і його ноги майнули в повітрі.

— Пхе! — осміхнувся Тікірі. — Поклади голову на рибу й спи, так тобі буде добре. Але перш опусти свої ноги. — Він хотів був сказати далі, що їм тепер не треба тички, а надто двох, але мусив зціпити зуби, щоб перемогти біль у спині, плечах і руках, та, крім того, Бандала мовчки сів і взявся за весла.

Ту мить, коли переганяли авто, знову працювали всі четверо, як машина, виструнчившись на своїх місцях, — так, ніби випливли лише чверть години тому й досі були цілком бадьорі. Їх сповнювало щось таке, — гордість чи впертість, — що не давало їм виказати своєї знемоги. Машина залишилася позаду, але вони не оглядалися, ніби нічогісінько про неї не знали. Дивились уперед. Тільки Тікірі похилив голову; втома його змагала, і він боявся, що втратить одвагу й віру, коли весь час вимірюватиме, який шмат дороги вони ще мають перед собою. Втупив каламутні очі в узбережжя. І тому перший помітив черідку водяних буйволів, які показалися на шосе.

Очевидно, буйволи щойно вилізли з мочара за насипом, у якому люблять качатися. Їхні могутні тіла й досі вилискували багном, темна шерсть парувала. А коли буйволи збилися на шосе й тупо задивилися на човен, то, здавалося, ніщо вже їх не зрушить з місця — хіба що аж тоді, коли болото на них висохне і їм ізнов забагнеться остудитися.

— Буйволи! — вигукнув Бандала. — Погляньте-но. Може, вони машину…

— Цить! — просичав Тікірі: він був забобонний і боявся, що Бандалині слова могли відлякати тварин. — Цить, дурню!

Бандала слухняно замовк, і в тиші, що залягла, Тікірі звернувся до буйволів з відчайдушним проханням:

«Ой мої добрі буйволи, найкрасивіші, найгодніші на всенькій Ланці! — благав подумки. — Стійте на місці й нічого не бійтеся — ні червоного авто, яке за хвильку над'їде, ні сурміння, ані двох чоловіків, що кричатимуть на вас, махатимуть руками й погрожуватимуть вам! Нічого вони вам не заподіють, вірте мені, бо вони не лихі. Навпаки, то добряги, святі люди — правовірні буддисти, котрі ніколи не їдять м'яса, а надто таких розумних, гарнюніх звіряток, як ви. Вони й мурахи не скривдять! Коли сідають, то обтрушують крісло, щоб жодної не поранити, їй-бо правда. І попри все те, вони слабі й не зважаться напасти на вас. Вірте мені, мої золоті буйволи!»