Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 33

Певно, він мав на увазі містечко Мінгаладон, куди завжди постачав рибу пан Альваро: воно лежить на узбережжі на північ од їхнього села, до нього близько двох годин ходи.

— Як я тобі поможу? — прошепотів Тісса. В мене ж немає машини.

— Маєш руки, — сказав Вікрена. — А я маю човен. Перш ніж зійде сонце, наловимо риби. Але нас із Дгаму двоє, і два весла — до Мінгаладона цього мало. Мені потрібна лише твоя сила, удвох ми вчасно не допливемо. Ти ж, певно, ще не забув, як теж був рибалкою.

З тіні рододендронового куща Тікірі бачив, я Тісса неспокійно оглядався на пана Ліндсея чи не хоче той устати. В тій хвилі на веранд прилетів зелений папуга барбут, котрого приваблює до себе будь-яке світло, й наразився на лампу, аж та захиталася. Смуга світла впала на Тіссине обличчя й очі, й Тікірі ладен був би заприсягтися, що, крім тривоги в них світилося прагнення, аби пан Ліндсей справді підвівся й довго гуляв — аби він, Тісса, мусив довго ходити слідом за ним із кріс лом.

Однак пан Ліндсей не підвівся.

— Мабуть, ти ще в змозі підняти щось більше, ніж крісло, — сказав Вікрена, теж ні би прочитавши Тіссині думки.

— Не розумію, чого цим усім ти хочеш до могтися, — буркнув Тісса ледь чутно. — Найперше — підбуриш проти себе пана Альвара..

— Він ошукує нас! Дере з нас шкуру! — перебив його Вікрена. — Я побував у світах, по бачив дещо, і тепер я не такий дурний, як був колись!

Тісса приклав пальці до губів:

— Тс! Пан почує.

— Не довго вже буде він тут паном!

— Що ти кажеш? — вражено спитав Тісса. — Продає копальні?

— Та ні. Але господарями тут будемо ми.

В півтемряві було видне, як у Тісси забігали очі:

— Ці безглузді слова я вже чую від кількох…

— Вони не безглузді!

— Тс! — Тісса знову приклав пальця до губів. — Говори тихіше, будь ласка. Чого ти прийшов саме до мене? Що я можу? Я — кволий. Піди до пана Альвара й скорися. Покора є чеснота.

— Ні! — вигукнув Вікрена. — Може, я погарячкував, коли кидав рибою в його слугу, але вибачатися не хочу й не буду. Продаватиму свою рибу сам.

— Ну й продавай.

Вікрена мить мовчав. Зелений барбут сів на дужці лампи якраз над головою в пана Ліндсея, лампа вже не коливалася, смуга світла не падала на Тіссине обличчя, а освітлювала тільки його босі ноги, які неспокійно тупцяли.

— Так, — мовив урешті Вікрена, — бачу я, що ти справді годен лише носити крісельце за паном. В Індії я бачив пса, який носив у зубах ціпок і часопис.

Він обернувся, щоб іти.

— Стривай! — видихнув Тісса. Тепер він стояв на одній нозі й тер литку ступнею другої ноги. — Я радий би тобі помогти, але що ж я можу? Коли б я вернувся з такої далекої дороги? Уранці вітер віє з півночі — тож ви попливете супроти нього. А як продасте рибу, буде вже полудень, і вітер змінить напрямок. Тоді й назад попливете проти вітру… Повір, не можу! Мушу вранці готувати на стіл і подавати сніданок. Я ж не тільки ношу крісло.

Вікрена зупинився:

— Піди до свого пана й поскаржся, що заслаб. То він і сам не захоче, аби ти йому вранці подавав їсти. Англійці бояться хвороб.

— Так… — завагався Тісса. — Тільки я справді хворий! Чи я не казав тобі й раніше, що нездужаю? Авжеж, нездужаю. Так мені паморочиться в голові, аж мушу за щось хапатися, аби не впасти. — На доказ цього він поточився й схопився за кущ.