Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 26
Мірко Пашек
Ніби помітивши погляд Тікірі, Жожо розітнув палицею повітря:
— Їжджу на коні, — гордо повідомив він. — А як ви?
— Ми — нічого, — відказав Бандала по-англійськи: на відміну од Тікірі, він не лише розумів, а вже й трохи говорив по-їхньому. — Власне, не нічого. Ми працюємо.
— Гм, — сказав Жожо. — Це погано.
Справді, було це погано, бо другого ж дня Жожо згадав про одну забуту справу. Якщо правду казати, то про неї несамохіть нагадав йому Тікірі.
Усі троє сновигали під верандою в тяжкій передобідній задусі, мляво перемовлялися, обливаючись потом. Пані знову прикріпила обох хлопців до Жожо як слуг і охоронців, усе було знову по-старому, лишень стек у Жожо виблискував новизною.
— Це англійський вершницький стек, — пояснив Жожо. — Ним я стьобаю коня.
Тікірі, звісно, не повірив: по-перше, ціпок був з бамбука, який росте тут, на Ланці, а не в Англії, де майже зовсім нема сонця, а по-друге, стьобав Жожо не коня, а своїм звичаєм, як і колись, ящірок, що повзали по стінах.
— Ти маєш на увазі справжнього коня? — спитав з недовірою.
Жожо засміявся:
— Авжеж, справжнього коня! А що, я схожий на того, хто їздить на дерев'яному? В Коломбо я маю поні. Це такі низькорослі коні, тобто щось таке, як ти, тільки, словом, серед коней, і на них я гасаю зі страшною швидкістю. Ти б на мене подивився!
Тікірі хвилю мовчав. Згадка про низькорослих дійняла його до живого.
— Може, ти й справді їздиш на чомусь, що подібне до коня, — промовив згодом похмуро. — Але ми їздимо на справжньому човні…
— Та ні, не їздимо, — сквапно урвав його Бандала. — Нема в нас ніякого човна.
— Є!
Жожо звів брови:
— То хто з вас двох бреше? Хто? Признавайтесь, а я його почастую стеком. Бо брехати не годиться, а надто білому панові. Цього нас учили в школі.
— Я не брешу, — запротестував Бандала. — Нема в нас човна.
— Але можемо його в декого позичити! — швиденьке сказав Тікірі. Аж дуже не хотілось йому скуштувати стека; не тому, що боляче, а тому, що тоді уподібнився б до ящірки, а чи до того поні Жожо. — Можемо! Як тоді!
— Де там! — перебив Бандала. — Дядько Вікрена тепер дуже пантрує за ним. Відтоді, як не стало весла…
Бандала замовк, бо в Жожо заблищали очі:
— Он як! Це те, що ви мені ще винні! Візьмемо човен і попливемо на акул. Ніяких відмовок! Тепер я вже досить великий, і коли треба буде, то я вас захищатиму. Не ви мене! Тікірі засміявся.
— Чого регочеш? — спитав Жожо грізно.
— Що ти нас захищатимеш.
— Хочеш це бачити?
— Хочу!
— То побачиш. І ще сьогодні.
— Де там сьогодні, — Бандала востаннє спробував урятувати становище. — Треба ж дочекатися, коли Вікрена поїде. Інакше човна взяти ми не можемо.