Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 159

Це був не рибальський катамаран з балансиром, а звичайний собі човен з високими, хоч і дірявими бортами; і коли Тікірі вмостивсь у ньому, як у глибокій колисці, — відчув себе захищеним бодай від бродячих собак. Спав неспокійно. Хоч біль у стегні поволі стих, але муляло горбкувате дно човна, і Тікірі не мав чим його застелити, пом'якшити. Тому й устав з першим променем сонця.

На півдні, де вночі сяяло те звивисте блідо-голубе сяйво, тепер темніли обриси великого будинку, в якому не світився жоден вогник; зате все небо було наче сад, повний троянд. Океан накидався на суходіл і глухо гарчав, але його звивиста, пінява крайка щораз відступала, залишаючи за собою смугу мокрого піску, в якому відбивалося рожеве небо. Усе було рожеве: і гребені хвиль, ба навіть висока постать чоловіка, що ступав кордоном океану, понуривши голову, мов шукав загублені гроші. Але Тікірі знав, що він шукає мушлі, на яких викарбує напис «Коломбо, Цейлон» із кількома розпатланими пальмами. Радісно вибіг йому назустріч: — Пане! Пане!

Грегоріс підвів голову. Був він такий же скуйовджений, як і його одвічні пальмочки.

— Гелов, хлопче, — буркнув Грегоріс без особливого захвату. Відтоді, як Джім Піч зі своїм приятелем бобі вигнав його з Гордонового парку, він ночував у пом'ятому авто, що лишилося коло шосе після аварії; хоч лежати було більш-менш м'яко, але тісно — довгі ноги не вміщалися; щоправда, це мало й свої вигоди: близько до моря, яке постачало мушлі, і до готелю, який постачав туристів. — Гелов, хлопче. Звідки ти тут узявся?

— Ах, пане! — вигукнув Тікірі одним духом. — Ви, мабуть, думаєте, що я брехун, але я не брехун, я направду хотів помогти вам, я біг за вами, але ви вже пішли. І я шукав вас під деревом, але там був той другий, і він забрав мій самоцвіт. Отож тепер я не маю вже нічого, але якби ви поспішили до парку, то, може, його ще піймали б.

Грегоріс позіхнув:

— Джіма? Авжеж, я його там піймав би, бо він спить щонайменше до восьмої. А ти як собі гадаєш: я повинен відібрати в нього той окаянний камінець і знов тобі його повернути? Е ні, друже, на таке я надто мало виспався. А по-друге, бігти, як оглашенний, теж не буду…

— Ні! — крикнув Тікірі. — Я не хочу, щоб ви мені його повертали, я хочу, щоб ви собі за нього купили черевики.

— Чорт забирай… — сказав Грегоріс. Подивився помалу докруж, ніби аж тепер збагнув, що день рожевий і гарний, а тоді пильно поглянув на Тікірі — так зачудовано, аж хлопцеві здалося: мабуть, Грегоріс побачив, що немає чуприни.

— Пан священик звелів мене обстригти, — пояснив він поквапливо. — Але чуприна знов наросте, то байдуже.

— Ще б не наросла! — засміявся Грегоріс. — Спадатиме аж на землю, а ти повісиш собі на шию самоцвіт — і станеш гарний, як султан із казки. То ходімо.

— Куди?

— Туди. По твою камінну красу. Я тобі її ще раз завоюю. За твоє добре серце.

— Але я нічого не хочу! — вигукнув Тікірі. — Продайте його й купіть собі…

— Не мели дурниць, од тебе я не братиму дарунків. Ну, ходімо. Чи боїшся Джіма?