Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 156

І ось хлопець опинився сам як палець, без оборонця, перед оцими мацаками.

Скрикнув і відскочив саме вчасно — мацак Джіма Піча вхопив повітря. Тікірі побіг чимдуж, немов ішлося про життя. Не думав куди. Мчав уздовж загорожі. Наразився на гілку, аж іскри з очей сипнули, але втікав далі. Упірнув до густої тіні й почав безтямно дертися через загорожу. Уже нагорі загорожі його змогла кволість, і він мусив одпочити. Розглянувся. Побачив, що біг у напрямку од міста, чиє червонаве сяйво висіло позаду на обрії — ніби там палала грандіозна пожежа. Але Джіма Піча Тікірі не помітив ніде, хоч ліхтарі з шосе освітлювали довгі смуги газонів і паркану. Тож американець відмовився переслідувати його? Навряд. Але де ж тоді він? Хіба що побіг уздовж загорожі або до чагарів, аби перетнути шлях утікачеві.

Кілька секунд Тікірі напружував зір, чи не вкмітить Джімову постать десь у глибині парку. Ні, нічого там не ворухнулось. Тікірі оддихався. Ще одне випробування позаду. Зробив порух, щоб зіскочити на шосе.

І тільки тоді — ту мить, коли висів у повітрі, ще тримаючись одною рукою за паркан, — тільки тоді побачив під собою білу пику ворога з роззявленим ротом. Джім стояв на шосе, а Тікірі падав йому просто до обіймів. Падаючи, зціпив кулаки. Але бій був надто нерівний.

Коли Тікірі очуняв і вже зміг стати на рівні, позаду так само горіло сяйво, мов пожежа без полум'я. Джім Піч давно вже зник. По праву руч шумів океан, а далеко попереду звивалося блідо-голубе світло, мовби якийсь чарівний орнамент, накреслений на небі.Тікірі, спотикаючись, побрався туди, бо там був південь, а отже й домівка. Насилу переставляв ноги. І раптом подумав: якщо дійде ще вдосвіта до того світла — буде то найбільше чудо нинішньої ночі.

Але цього дива не сталося, й Тікірі ніколи не дізнався, що те блакитне світло насправді був неоновий напис із трьох слів:

Galle Face Hotel

Ознака зла

Вернувши з аеродрому, Бандала сів у холлі готелю й чекав, куди пошлють. Потому лежав у себе на тапчані й думав то про Тікірі, то про старого, котрого він прозвав «Тінь» і котрий колись сказав: «Ти молодий, маєш широкі рамена і вже ніколи не захочеш бути слугою». Тепер на його вийшло, — Бандала вже не хоче бути слугою… Шкода, що тут нема Тікірі.

Бо ж Тікірі не знає, що Жожо Ліндсей з пані поїхали, що Тісса ловить рибу з Вікреною, а Вікрена не піддався панові Альвару, й що напевно ніколи вже йому не піддасться, — цього всього Тікірі не зна, тож і гадки не має, що тепер можемо спокійно вернутися додому.

Перед північчю директор послав по нього. Бандала підвівся. На сходах його осяяло: те, що він перед хвилею думав, — несосвітенна дурниця. Ніби він зважився піти додому лише тому, що Жожо зволив спакувати валізи! Дурне! Я вернуся додому, коли захочу, і лише тому, що мені захочеться; а ще тому, що це моя батьківщина і я маю право там жити.

— Чого це ти так супишся, коміку? — зустрів його Ван-Бален. — Сердишся, що вчора нічого не заробив? Не журись, сьогодні ти запрошки те надолужиш: скажи тільки гарно вголос, що той твій дядько негідник, і матимеш побрязкачі.