Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 128

Бо ж ідеться не про що інше й не про менше — як про те, щоби помститися християнам за всі кривди, за всі лиха, і за ті мої, за те, що я мусив утекти з дому, і за Тікірі, й за батька Тікірі, й за Жабу, й за мого брата Карангу, котрого Жожо Ліндсей забив. Так, хоч і з дурного розуму, і я йому простив би та й забув би, коли б він оце не виявився такий злий. Але тепер я вже ніколи не забуду. Жожо забив його! І хоч ця помста мала, але солодка, мов сотовий мед.

Тут прийшла обдерта сінгалка з кошиком на голові, клякнула й зціпленими руками поклала до ніг Освіченого квіткову жертву. Потім вийняла з кошика жертовні палички й поставила їх біля обличчя Освіченого. Як запалювала одну за одною, спало хлопцеві на гадку порахувати їх. Було їх десять. Бандала дуже співчував жінці — її ж спіткало десять нещасть, і вона їх теперки спалювала, ті лиха, аби всі десять розпались у купки попелу; аби солодкі пахощі овіяли ніздрі Освіченому, полетіли до неба й принесли мир і супокій.

Заледве вона встала, підвівсь і хлопець, купив у ченця п'ять паличок, поставив їх біля ніг Освіченого, бо більш ніде не було місця, стільки вогників палало докруж статуї. Одну паличку запалив за себе, одну за свою матір, одну за батька Тіссу, одну за дядька Вікрену. А останню за Тікірі, хоч він і зрадник, але, може, мучиться нині, й то більше, що не вірить в Освіченого й не знає, як ченці можуть метатися, краще, ніж будь-хто з нас.

Радий вертав назад. У храмі Ната Девала й у храмі Зуба гриміли гонги, їхні звуки змішувалися, летіли до неба, як хмара, як вітер, крони пальм гойдалися, довкола зводилися блакитно-зелені горби, озерце блищало, мов крапля на дні миски. На містку через рів Касіапа саме сідав до однокінки, в лівиці тримав жебрацьку миску, в правиці — парасолю й торбу з пальмового лика. Їхав до храму Дамбула — там він обійме вищу посаду.

Ввечері ігумен гукнув Бандалу й торкнувся долонею його плеча. Рука була тепліша, приємніша, ніж у Касіапи.

— Я тобою задоволений, — мовив ігумен. — Від завтра вже не замітатимеш. Зате перебереш на себе деякі інші обов'язки, що їх досі виконував шановний Касіапа.

Насправді йшлося про єдиний обов'язок — чергувати біля телефону, коли ігумен справляв службу богові.

Телефон стояв на письмовому столі, схований під отим очеретяним дзвоном, що його Бандала спершу мав за накривку над тареллю з овочами, отже, дроти, що їх Бандала побачив тоді в призахідному сонці, були телефонні.

— Умієш телефонувати?

— Ніколи я не набирав номера сам, — відповів Бандала. — Але кілька разів зводив трубку й розмовляв, як пан Ліндсей дзвонив з канцелярії і нікого поблизу не було.

— Того досить, — сказав ігумен. Отже, другого дня Бандала сів до апарата й чекав.

У кімнаті з білими потинькованими стінами дзижчали комахи, надворі верещали папуги й мавпи, небо голубіло, хоч із нього дощило золото — промені сонця просіювалися крізь крони дерев.

А тим часом насувалися події, котрі мали істотно змінити Бандалине життя, ба цілий його світ.

Жахливий злочин