Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 125

— Бобе, Бобе! — добродушно докорила йому пані.

Ігумен не ворухнувся. Його лиса потилиця, схилена над священними олас, ані здригнулась. Бандала звично розпочав обряд; але відвідувач раз у раз насмішкувато перебивав його, — пані в крислатому капелюшку, немов вибачаючися за це, усміхнено зітхала, зводячи очі до стелі. Була то дрібна бабця з лицем, напудреним так густо, що здавалося, ніби вранці вона помилково одягла якусь гіпсову голову.

Не зводячи погляду з кумедної бабці, Бандала трохи неуважно провадив свій обряд аж до хвилі, коли дивний гість одмовився вклонитися ігуменові.

— Що? Я? Йому? — вигукнув він напівжартома-напівсерйозно. — А чи ви знаєте, хто я такий?

Він ударив себе в груди; загриміло, ніби гонг. Незважаючи на це, Бандала розчув ім'я, від якого йому на мить захопило дух. Лиш на мить… Бо ігумен одразу ж розтулив рота й уперше за весь час, що з ним Бандала в бібліотеці працював, зронив слово:

— Далі!

Бандала звів дух і провадив далі.

Коли показував у книзі гостей підписи принців, імператорів і королів, вельмишановний американець засміявся, що він теж король, але усе-таки витяг авторучку й розписався.

А тоді це й сталося.

— Ось вам на згадку, — сказав Бандала, тицьнув чужинцеві до руки листочок, прикрашений його всесвітньознаним ім'ям, і відчинив скриньку з десятьма рупіями. — Бгікку окрив вас великою шаною, й це для вас…

Не доказав.

Американець тицьнув грубелезним пальцем віко скриньки, й воно зачинилось.

— Так! — зареготався він. — З мене досить! Оцей чортів помаранчевий жебрущий чорнокнижник окрив мене шаною?! Я окрив шаною його! Ви знаєте, хто я такий?!

— Ти вже сказав це їм, Бобе, — смикнула його пані за рукав.

Але Боб вихопив свій фотоапарат і галакав — аж надворі було чути, — що зараз сфотографує ігумена й наробить з його фото кольорових етикеток на померанчевому напої. Ото буде рекламна! Ану всміхнися мені приємно, ти, старий шахраюго!

Бандала заціпенів. Нічого такого тут іще не діялося. На лобі хлопцеві рясно виступив піт.

Він остовпіло дивився на американця, потім на ігумена… і нараз йому… нараз йому здалося, що ті двоє подібні між собою, що мають однакові риси, однакові підборіддя, навіть однаковий вираз! Було то, напевно, безглуздо, просто неможливо, хоча б тому, що американець хихотів, тоді як обличчя в ігумена не ворухнулось…

Аж ось ворухнулися губи, рот:

— Відбери в нього листок. Дай мені його!

— Слухаюсь, — затремтів Бандала.

Почував: зараз буде щось страшне.

Але ігумен лише поволі, ліниво підніс листок до губів. Американець цікаво змовк, і в наглій тиші чутно було легесенький шелест: ігумен дихнув на листок, і той ледь прогнувся.

І все.

— Поверни йому листок, — звелів ігумен Бандалі. — І скажи йому, що подих дарує життя, але так само й смерть. Кажи помалу.

— Я не знаю, як буде подих, — прошепотів Бандала.

— Вгеаth, — підказав ігумен, і хлопець розплющив широко очі; досі він і гадки не мав, що ігумен знає англійську, і навіть ліпше, ніж він сам.