Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 11

— Злякався! Злякався! — кричав переможно Тікірі. Радів, що великий Бандала боїться ще дужче від нього. Зіскочив на землю й зареготав. — Ходи, зі мною можеш не боятися. Я дужий! Я страшенно дужий, не боюся ніяких акул.

— Мели, мели, моя губонько! — кричав згори Бандала.

Але куди там! Тікірі захмелів од своєї уявної перемоги над Бандалою. Тепер бачиш, страхополоху, хто торба з кістками!

— Я дужий! Я дужий! — вигукував Тікірі, стрибав з ноги на ногу, танцював, бив себе у груди, аж гупало. — Я — найдужчий чоловік!

— Ти дурень, — буркнув Бандала; він також уже злазив. — То ходімо.

— Гайда! — крикнув Тікірі й кинувся до човна.

Але Бандала ще нагнувся по горіх:

— Не гарячкуй. Мо' іще нап'ємося, га?

Але Тікірі навіть не обернувся.

— Ні! Ніяких «нап'ємося»! Інакше акула втече, і ти не побачиш моєї сили!

— Пришелепуватий! — люто вигукнув Бандала, однак кинув горіх і побіг навздогін за Тікірі. Його пекла і спрага, і, ще дужче, страх, але він тамував його в собі.

— Хоч би викупалися були, — сказав Бандала, коли сідали до човна. — Ми ще ніколи…

Але Тікірі уже відіпхнув човна, і його відразу ж гойднув прибій.

Хлопці заходилися мовчки веслувати. Море було таке ж прозоре й спокійне, як уранці. Але тепер воно здавалося їм таємничим, загадковим, сповненим усіляких небезпек, що з глибин його чигали на них… Тому й занурювали весла у воду тихо-тихо та обережненько, наче боялися збудити спляче страховисько. Перед мандрівцями лежав берег Ланки, знову, як звикле, смугастий, і обидва прикипіли до нього поглядом, вимірюючи відстань. Коли ж по хвилі Тікірі обернувсь, аби визначити, як далеко вони відпливли від острівця, то побачив Бандалині очі, круглі з жаху.

— Ох, бабо, — процідив Тікірі крізь зуби. — Слід було мені сісти ззаду, щоб не бачити твого писка. Ти блідий, як Жожо.

— Авжеж, — відказав Бандала. — Я блідий від гніву, бо ти вмочуєш весло у воду, як палець у підливу, і ми повземо, немов черепаха. Скоріш, страхополоше! А то акула й справді утече, змилувавшись над тобою.

— Дзуськи! — войовничо вигукнув Тікірі… — Навмисно попливемо помалу, аби вона мала час нагострити зуби. Куди їй утекти від нас! Бо, щоб ти знав, я заспіваю їй пісню, яка її розлютить!

І таки заспівав.

— О ти, дурна акуло! — волав Тікірі високим голосом, протягуючи кожне слово. — Послухай-но й поглянь: я не звертаю на тебе ніякісінької уваги, ти, підводний черв'яче! Не зжереш нас, ти, мокра бабо! Я розітну тебе ножем, наче кокосовий горіх! Дзизну тебе веслом по носярі, лишень покажися, лишень стань перед дужим Тікірі!

— Заткни пельку! — вискнув Бандала. Він не вірив, що спів міг привабити акулу чи дужче розлютити її, але йому не до шмиги було оце безглузде хизування Тікірі. — Веслуй краще!

Тікірі справді замовк, бо йому зайняло дух. Хлопці попливли прудкіше…

Нараз обидва закам'яніли: перед ними, веслом дістати можна, вигулькнув трикутний плавець, наче хотів заступити їм дорогу.

— Чортяка! — затнувся Бандала. — Тутки! Чекала-таки!

Тікірі заціпило. Горло йому здушило. Очі перепуджено стежили за плавцем, що дугою сунув до лівого боку човна, туди, де плив балансир…