Читать «Михайло Васильович Ломоносов» онлайн - страница 38

Ось, виявляється, в чому справа. Ломоносов звертається до теми, яка хвилювала його все життя: підступи реакції, гоніння на істину. Чи ця тема для Ломоносова не животрепетна!

Кілька років тому дуже модною стала полеміка між «фізиками» і «ліриками». Не було, мабуть, жодної газети, громадсько-політичного і художнього журналу, який не звергався б до неї. Різні погляди були висловлені під час цієї полеміки. І те, що фізика (читай — точні науки) — вище всього. І те, що точні науки — це лише засіб для сприймання життя в усій його повноті. І те, що «фізики» без «ліриків» можуть обійтися. І те, що «лірики» без «фізиків» також не пропадуть. І те, що не гаразд справжньому вченому захоплюватись різними там «Я помню чудное мгновенье». І те, що «фізики» — сухі раціоналісти, яким недоступне почуття прекрасного. І те, що поети, діячі мистецтва — тюхтії, здатні розчулитись від споглядання краплини роси на билинці, в той час, коли відомо, що роса це зовсім не роса, а продукт конденсації водяної пари, пружність якої знизилась внаслідок охолодження повітря відповідно до значення термодинамічного потенціалу…

…І чомусь ніхто не згадав, що двісті років тому Михайло Ломоносов, не вдаючись до таких питань, перевіряв фізику поезією і поезію — фізикою…

* * *

Новий, 1756 рік почався туманами. Рвані клапті білястого важкого диму обгортали димарі, химерні каріатіди на невисоких особняках, поодиноких перехожих. Коні, нахиливши морди і хрипко дихаючи, ледве тягнули сани, пробиваючись крізь густу пелену туману.

Ломоносов хворів. Він сидів дома, поклавши ниючу ліву ногу на невисоку табуретку, і диктував Андрюші Красильникову, який сидів поряд, біля столу, — одному з небагатьох, хто не залишив його в опалі і нужді.

Робота йшла туго. Ломоносов часто зупинявся і замислювався. А думати було про що. Про те, як тяжко покидати життя, не завершивши всього, що задумано. Про те, що кепсько буде його учням і вихованцям, коли його не стане. І ще про те, що він так і не зміг за всі ці двадцять п’ять років побути в себе на батьківщині. Там, де в найлютіший мороз дихається легко і привільно, де немає ненависних чиновників і остогидлого дворового політесу, де плескіт важких хвиль моря ласкавіший за хлюпотіння палацових фонтанів.

Все віддати, здається, мало, щоб побувати там хоч кілька днів. Проте, що може він віддати! Гроші! За гроші здоров’я не купиш. Та й немає в нього грошей. Півжиття! Скільки це буде «півжиття» від того, що йому залишилось! Рік! І то, видно, багато...

...Через три місяці Якоб Штелін вийшов із спальні Ломоносова, невидящим поглядом обвів учнів, які зібралися в горниці, і, не соромлячись присутніх, беззвучно заплакав. Ніхто не відважувався першим зайти в кімнату, де холонуло тіло великого хіміка, чудового поета, видатного художника і опального статського радника Михайла Ломоносова. Нарешті, Федот Шубін заглянув у спальню. Ломоносов лежав, закинувши голову, і вперше за всі роки обличчя його було спокійне І привітне — таке яким зобразив його через кілька років Шубін. Із розціпленої руки випав якийсь папірець. Шубін взяв його і при тьмяному світлі побачив незрозумілі лінії, виведені тремтячою рукою…