Читать «Михайло Васильович Ломоносов» онлайн - страница 3

Що зробив Ломоносов за шість місяців того самого року! Вивчав природничу історію. Написав оду на день народження імператора Івана Антоновича. Сконструював сонячну піч. Написав дисертацію про «запалювальні інструменти». Закінчив дисертацію «Фізико-хімічні роздуми про відповідність срібла і ртуті». Написав оду «Перші трофеї» на честь перемоги російських військ у битві під Вільманстранде. Переклав деякі наукові праці з німецької мови на російську. Написав одну з найдосконаліших своїх праць — «Елементи математичної хімії».

Ломоносов хотів одного — працювати. Дарма, що немає лабораторії. Дарма, що немає помічників. Дарма, що академічні чиновники нахабні і недбайливі. Дарма, що в Академії сидять хабарники. Але все-таки працювати можна!

Виявилось, що не можна. Старезні чинуші, які і в молоді роки не відзначались розумом, не могли витримати конкуренції з талановитим і працелюбним Ломоносовим. Назрівав конфлікт.

Все почалось з одних академічних зборів — «конференції», як вони тоді називались. Ломоносов, знехтувавши правилами тодішнього манірного «політесу», висловив «панам Академікам» все, що про них думав. А думав він про них погано. На наступній конференції Ломоносов говорив ще рішучіше, ще пряміше. I, ніде правди діти, не завжди старався пом’якшити свої вислови.

Зчинився скандал. «Учені мужі» звернулися з чолобитною, яка аж напухла від їх академічних сліз, не куди-небудь, а в Правительствуючий Сенат.

Сенат розсудив швидко і — несправедливо. У спеціальному рішенні було зазначено: «…ему же, Ломоносову, обьявить с подпискою, что ежели он впредь в таковых предерзостях явится, то поступлено будет с ним по указам неотменно».

Однак не такий був Ломоносов, щоб послухатися хоч би й Правительствуючого Сенату. «В таковых предерзостях являться» він продовжував і далі.

В Академії настали неспокійні дні. Нудні, тягучі академічні конференції змінились засіданнями, сповненими крику і злісних вихваток. Проте на ці засідання, де «пани Академіки-Професори» ганили його у пишномовних висловах, Ломоносов не ходив. Він працював. Працював стільки, скільки міг.

Нічим не гребували академічні чиновники, намагаючись закрити Ломоносову шлях у велику науку. Ось тут їхня кмітливість і винахідливість розквітала пишним цвітом.

По-перше, чіпляючись до різних дрібниць, можна затримувати платню, а потім, не кваплячись, зі смаком, розглядати прохання Ломоносова про виплату грошей «для сплати боргів і на прожиття». Зрідка можна навіть задовольняти ці прохання, видаючи по п’ять, а в дні великих свят — і по десять карбованців. Але можна і ухвалити постанову, згідно з якою у Ломоносова одним махом відібрати 715 крб. за академіка Гмеліна, що виїхав у Німеччину за поручництвом Ломоносова та й не повернувся.