Читать «Серце Всесвіту» онлайн - страница 7
Олесь Бердник
— Що це ви робите? — здивовано запитав Огнєв. — Вперше бачу таку дивну гру!
— Це не гра, — бликнув спідлоба той, що впав. — Це репетиція…
— Репетиція? Що ж ви репетируєте?
— Невагомість… в космічному кораблі… Ми після школи підемо в училище астропілотів.
— Ось для цього й тренуємось, — додав солідно другий.
Піднявши погляд на Огнева, він раптом помітив на його грудях значок з ракетою. Подивився на обличчя… Круте підборіддя, розрізане вертикальною зморшкою чоло, гострі очі, зовсім сиве волосся. Хлопцеві захопило дух. Та це ж… сам Огнєв!..
Він штовхнув ліктем товариша, тремтливим голосом запитав:
— Ви… ви… Огнєв… Іван Сергійович?..
— Я самий, — дружньо усміхнувся космонавт.
— Той, що скоро на Марс?..
— Еге ж. Будемо знайомі.
Він серйозно потиснув рученята хлопцям, груди яким аж розпирало від захоплення, стримуючи посмішку, показав на вірьовку:
— Це добре, що ви готуєтесь до польотів… Тільки теліпатись на вірьовці не раджу. Можете покалічитись. У вас технічний гурток є в школі?
— Нема.
— Треба організувати. Повернуся з Марса, провідаю. Так і передайте своїм товаришам…
— От би потрапить на ракету до вас! — захоплено сказав другий хлопчик. — Один би тільки раз пролетіть до Марса — і вмерти можна!
— А нащо ж умирати! — здивувався Огнєв. — Вивчишся — полетиш живий.
— Е, коли те буде!..
— Не бійся, час швидко пролине!..
З-за повороту зненацька з’явилася легкова машина. Колихаючись на гребенях піску, вона наблизилася до Огнева. З неї вискочив молодий хлопець в формі зв’язківця, закричав:
— Іване Сергійовичу! Ледве розшукав вас. Термінова телеграма.
— Звідки?
— З Космограда.
Огнєв розгорнув листочок, прочитав:
«ПЕРЕДСТАРТОВА ВІДПУСТКА ОДМІНЯЄТЬСЯ. ВАЖЛИВІ ПОДІЇ НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙТЕСЯ В КОСМОГРАД. СОКОЛОВ».
Подих якоїсь таємниці війнув у серці Огнева. Дивна телеграма. Академік Соколов даремно не буде турбувати. Що ж трапилося?
Він поглянув на принишклих хлопців, на мить задумався, пошукав у кишені, потім рішуче одщібнув значок космонавта від грудей… Подав його старшому. Строго сказав:
— Це для всього класу. Чуєте?
Хлопці навіть роти пороззявляли від несподіванки.
— Це… назовсім?
— Назовсім! Тільки з умовою — вчитися на п’ять!..
Огнєв поплескав хлопців по плечах, сів у машину. Проїжджаючи мимо кручі, ще раз з ніжністю поглянув на цвинтар, де спочивав прах його рідних.
Все гаразд. Смерть відступає перед життям. Рядом з могилами молоді хлоп’ята готуються полетіти в далекі світи. Ради живих, ради прийдешніх. Смерті нема. Є тільки сум, печаль за минулим, є тільки невпинне стремління вперед…
А хлопці ще довго дивилися вслід машині, ніби не вірили, що бачили тільки що славетного космонавта Огнева. Але ж це правда. Ось в долоні лежить блискучий значок «Почесний космонавт». На ньому зображений срібний півмісяць, а навхрест — ракета. І цей значок належав Огневу, а тепер він подарований класу. Аж підскакуючи від радості, хлопці помчали понад берегом, високо підіймаючи вгору значок, несамовито галасуючи:
— Огнєв! Справжній Огнєв!..