Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 8

— А злізти ви не можете? — спитала Дороті.

— Ні, я ж настромлений на жердину. Якби ви зласкавилися зняти мене, я був би вам дуже вдячний.

Дороті обхопила руками опудало і зняла його з жердини; напхане соломою, воно виявилося зовсім легким.

— Щиро вам дякую, — мовив Страшило, коли його ноги торкнулися землі. — Я наче знову на світ народився.

Дороті дивно було слухати, як розмовляє цей напханий соломою чоловічок, дивитись, як він уклоняється їй.

Страшило потягся, позіхнув і спитав:

— Хто ви й куди йдете?

— Мене звуть Дороті. А йду я до Смарагдового Міста, просити великого чарівника Оза, щоб він допоміг мені вернутись додому.

— А де воно — це Смарагдове Місто? І хто такий Оз?

— Хіба ви не знаєте? — здивувалася дівчинка.

— Звідки ж мені знати. Я взагалі нічого не знаю. Розумієте, я напханий соломою, і в голові у мене немає нічого, крім соломи, — сумно відповів він.

— Он як. Мені вас дуже шкода, — зітхнула Дороті.

— Як ви гадаєте, якби я прийшов разом з вами до Смарагдового Міста, чи дав би мені той Оз трохи мозку замість соломи? — спитав Страшило.

— Оцього вже і я не знаю, — відповіла Дороті. — Але я радо взяла б вас із собою. Якщо Оз і не замінить соломи на мозок, гірше, ніж тепер, вам не зробиться.

— Правда ваша, — погодився Страшило. І пояснив: Бачте, мене зовсім не обходить, що тіло в мене солом’яне: зате я не відчуваю болю! Наступайте мені на ноги, штрикайте мене шпилькою, — я цього навіть не помічу. Мені прикро тільки те, що люди вважають мене дурнем. А як будеш мудрим, коли в голові не мозок, а солома?

— Я розумію вас, — відповіла дівчинка, якій і справді жаль було Страшила. — Ходімте зі мною, я попрошу великого Оза, щоб він зробив для вас усе, що зможе.

— Дякую, — зворушено мовив Страшило. Вони підійшли до паркану, Дороті допомогла Страшилові перелізти через нього, й вони рушили жовтим цегляним шляхом до Смарагдового Міста.

Песикові спочатку не подобався їхній новий супутник. Він раз у раз обнюхував солом’яного чоловічка, неначе підозрював, що у того всередині гніздяться миші, і навіть неприязно на нього гарчав.

Бачачи це, Дороті сказала своєму новому приятелеві:

— Ви не бійтеся Тото. Він не кусається.

— А я й не боюся, — відповів Страшило. — Навіть якщо він укусить, соломі це байдуже. Дозвольте, я понесу ваш козубець. Мені не буде важко, я ж бо ніколи не стомлююся. Хочете, я розкрию вам одну таємницю, — додав він, узявши козубець. — З-поміж усього, що існує на світі, я боюся лише одного.

— Певно, отого фермера, що вас злагодив? — спробувала вгадати Дороті.

— Ні, — відповів Страшило. — Запаленого сірника.

У ЛІСІ

За якийсь час дорога пішла вибоїста, іти по ній стало важче, і Страшило почав спотикатися. Місцями жовті цеглини були побиті, подекуди замість них зяяли ями, які Тото перестрибував, а Дороті обминала. Що ж до Страшила, то він, не маючи мозку, весь час ішов навпростець і провалювався в ями або гепався долілиць на тверду цеглу. Проте це йому не дошкуляло. Дороті піднімала його, ставила на ноги, й він разом із нею сміявся з власної нерозважливості.