Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 10

— Я певна, що ви доможетеся свого, — серйозно промовила Дороті. — Адже вам так хочеться стати розумним!

— Атож, страх як хочеться, — зітхнув Страшило. — Знали б ви, як неприємно усвідомлювати, що ти — дурень!

— Ну що ж, рушаймо далі, — сказала дівчинка, віддаючи козубець Страшилові.

Обіч дороги тепер уже не було паркану, а лежала гола кам’яниста земля.

Надвечір вони підійшли до дрімучого лісу. Величезні дерева росли в ньому так густо, що їхнє віття перепліталося над жовтим цегляним настилом. Зелені шати майже не пропускали світла, і в лісі панував напівморок. Але наших мандрівників це не спинило.

— Коли дорога заводить кудись, то вона має і вивести звідти, — зауважив Страшило. — Оскільки ж цей шлях закінчується в Смарагдовому Місті, то нам треба йти ним, куди б він не вів.

— Це кожному ясно, — сказала Дороті.

— Авжеж. Через те воно ясно й мені, — погодився Страшило. — Якби для того, щоб це зрозуміти, потрібен був глузд, я б хіба додумався!

За годину-півтори зовсім споночіло, й Дороті почала спотикатися на кожному кроці. Вона не бачила нічого попереду, але для Тото темрява не була перешкодою: він належав до породи собак, що бачать уночі не гірше, ніж удень. Страшило заявив, що для нього темряви теж не існує, взяв дівчинку за руку, і йти їй стало легше. Але вона все-таки попросила:

— Якщо побачите якийсь будинок чи місцинку, де можна перепочити, ведіть мене туди, добре? Бо що не кажіть, а мандрувати наосліп не дуже приємно.

Незабаром Страшило зупинився.

— Я бачу праворуч дерев’яну хатку, — сказав він. — Підійдемо до неї?

— Авжеж, — зраділа дівчинка. — Я вже насилу ноги переставляю.

Страшило провів її між дерев до хатки. Дороті увійшла досередини, намацала в кутку купку сухого листя, лягла на нього і, впевнившись, що Тото вмостився поруч, міцно заснула.