Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 55

Але по той бік лісу на мандрівників чекала нова перешкода: там стояв мур, злагоджений, очевидно, із порцеляни — білий, гладенький, блискучий і такий високий, що подолати його годі було думати.

— А тепер що робитимем? — жалібно спитала Дороті.

— А тепер я змайструю драбину, — відповів Бляшаний Лісоруб. — Бо треба ж якось через цю перепону перелізти.

КРАЇНА ЛАМКОЇ ПОРЦЕЛЯНИ

Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті, втомлена довгою дорогою, спочивала. Поряд із нею, скрутившись калачиком, спали Лев і Тото.

Що ж до Страшила, то він, спостерігаючи, як працює Лісоруб, уголос розмірковував:

— Не розумію: навіщо цей мур тут стоїть, хто його поставив і з чого він зроблений. Як же це так? Мозок маю, а не розумію.

— Та дайте ви спокій своєму мозкові, — сказав нарешті Лісоруб. — От переліземо через мур, і зразу стане ясно, хто й навіщо його спорудив!

За якийсь час драбина — хоч і незграбна, але міцна — була готова. Страшило розбудив Дороті, Лева й Тото і першим невміло поліз угору, а Дороті підтримувала його знизу, щоб не впав. Виткнувши голову над муром, Страшило вигукнув:

-Ой!

— Лізьте, лізьте, — нетерпляче підштовхнула його Дороті.

Коли Страшило нарешті сів на мурі, Дороті, діставшись верхнього щабля, визирнула й собі і теж здивовано вигукнула:

-Ой!

А потім Тото, якого вона підняла й посадила поряд зі Страшилом, зайшовся гавкотом, але Дороті цитькнула на песика, і той замовк.

Слідом за ними на мур видряпався Лев, а вже після всіх — Бляшаний Лісоруб. І кожен, визирнувши з-за муру, вигукував:

-Ой!

Умостившись, нарешті, рядком на мурі, вони задивилися на чудесний краєвид, що їм відкрився.

Перед мандрівниками лежала країна, пласка, як таріль, і точнісінько як таріль гладенька й сліпучо-біла. Тут і там на порцеляновій поверхні стояли, сяючи найяскравішими барвами, порцелянові будиночки, здебільшого зовсім малі, — найвищі з-поміж них ледве сягали Дороті до пояса. До будиночків тулилися гарненькі повітки та інші прибудови. На подвір’ях за порцеляновими парканами стояли маленькі корови, вівці, коні, свині, кури — геть усі порцелянові.

Але найдивовижнішими в цій незвичайній країні були люди: молочниці й пастушки в барвистих корсетках і широких, поцяткованих золотом спідницях; принцеси в пишних шатах золотого, срібного й пурпурового кольорів; пастухи в штанцях до колін — штанці в рожеву, жовту й синю смужку, а на ногах черевички із золотими пряжками; принци в діамантових коронах, єдвабних камзолах та горностаєвих мантіях і кумедні червонощокі блазні в пелеринках та високих ковпаках. Найголовніше ж те, що і маленькі жителі цієї маленької країни, і їхні костюми були порцелянові.

Ніхто з них спочатку не звертав уваги на мандрівників, тільки маленький собачка бузкового кольору, у якого голова була більша за тулуб, підбіг до муру, погавкав на них тоненьким голосочком і втік.

— А як же ми спустимося? — спитала Дороті.

Драбина виявилася такою важкою, що вони не подужали витягти її нагору. Але Страшило знайшов вихід: він плюхнувся з муру вниз, а його друзі одне по одному позіскакували на нього, щоб не пошкодити ноги на твердій долівці. Ясна річ, стрибали вони так, щоб не впасти йому на голову, повну шпильок та голок. Потім друзі підняли Страшила, що під їхньою вагою зовсім був розплющився, підбили солому, й він знову зробився кругленький і опецькуватий.