Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 21
Ліман Френк Баум
Дороті щиро подякувала йому, й добрий Лелека злетів високо-високо і незабаром зник з очей.
Друзі подалися далі. Вони слухали співи барвистих пташок і милувалися квітами, яких весь час ставало більше. Великі жовті, білі, блакитні, фіолетові квіти килимом укривали землю, і в тому килимі частіше й частіше траплялися маки такого яскравого червоного кольору, що Дороті, дивлячись на них, мимоволі примружувала очі.
— Вони іірекрасні, правда ж? — сказала дівчинка, вдихаючи їхній п’янкий аромат.
— Вірю вам на слово, — відповів Страшило. — Бо той, хто не має мозку, хіба ж знається на красі!
— Якби в мене було серце, вони б мені так подобалися! — зітхнув Бляшаний Лісоруб.
— Я дуже люблю квіти, — докинув лякливий Лев. — Дивіться, які вони беззахисні й ніжні! Але в лісі, на жаль, такі яскраві не ростуть.
Що далі вони йшли, то більше їм траплялося великих маків, а інших квітів ставало менше; нарешті вони опинилися в полі, вкритому суцільним яскраво-червоним килимом. А відомо ж: там, де маки ростуть рясно, запах стоїть такий міцний, що людина, яка надихається ним, засинає — і якщо її не розбудити, вже не прокидається… Дороті, однак, не знала цього, та й у макове поле зайшла вже надто далеко — ні вперед, ні назад не виберешся. Тим-то незабаром повіки в неї почали злипатися, і їй захотілось прилягти на землю й заснути. Але Бляшаний Лісоруб умовляв її йти далі.
— Нам конче треба завидна вийти на жовтий цегляний шлях, — казав він, і Страшило його підтримав.
Вони йшли не зупиняючись, поки Дороті трималася на ногах. Та сон кінець кінцем здолав дівчинку: очі її самі собою заплющились, і вона опустилася на землю в глибокому забутті.
— Що робити? — звернувся до своїх супутників Бляшаний Лісоруб.
— Треба винести її звідси, бо вона помре, — відповів Лев. — Запах цих квітів зморить нас усіх. У мене теж лапи, мов ватяні, і песик, дивіться, вже спить.
І справді, Тото упав поряд із своєю малою хазяйкою і теж заснув. Але на Бляшаного Лісоруба й Страшила, істот, що не мали плоті і крові, запах маків не діяв.
Лев рвучко хитнув головою, відганяючи сон, і великими стрибками помчав уперед. За мить він зник з очей.
Страшило з Лісорубом поклали Тото дівчинці на коліна. Після цього вони взялися за руки так, щоб утворився стільчик, посадили на нього Дороті й понесли маковим полем.
Довго вони йшли, а килимові із смертоносних квітів, здавалось, немає кінця. Поминувши вигин річки, вони наткнулися на Лева — він спав серед маків міцним сном. Дух квітів здолав великого звіра неподалік од краю макового поля — звідти вже видно було чудову луку, порослу свіжою зеленою травою.
— Йому ми нічим не зарадимо, — сумно сказав Бляшаний Лісоруб. — Надто вже він важкий, його і з місця не зрушиш. Доведеться покинути Лева тут: хай спить вічним сном, і хай сниться йому, що він нарешті став сміливим.